Зустріч з кобзарем

Твір розміщено в Твори - Усна народна творчість від Tvir в Суббота 4 декабря

Про кобзарське мистецтво чули в школі всі, дехто навіть може вгадати прізвища найвідоміших кобзарів, наприклад, Остапа Вересая ми Федора Кушнерика. А запитати в учнів, чи знають вони когось із кобзарів Харківщини, то я не впевнений, що можна від них почути прізвище хоча б одного. У кращому разі згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для розвитку кобзарського мистецтва. Пригадується такий випадок, який стався тоді, коли я був ще маленьким хлопчиком. Ми з мамою гуляли в саду Шевченка і побачили натовп людей біля лавки на центральній алеї. Люди оточили якогось чоловіка й мовчки слухали. Ми підійшли ближче, я протиснувся вперед і побачив чоловіка зовсім незрячого, який грав на бандурі і тихим голосом співав сумну пісню.

Зміст цієї пісні я й досі пам’ятаю: у ній розповідається про те, як у дівчинки померла мама і вона дуже тужила за нею, часто ходила на могилу й жалілася їй на своє сирітське життя, бо мачуха кривдила дівчинку. Та одного разу мачусі з’явилася уві сні померла і стала дорікати та розповідати, як гірко їй було лишати свою донечку, бо мачуха і не приголубить, і не пожаліє чужу дитину. Цей сон так вразив жінку, що наступного дня, коли дівчинка знову пішла на могилу своєї мами, вона з нетерпінням чекала повернення дівчинки. А коли та повернулася, то мачуха подала їй чистеньку сорочку, приголубила, поцілувала і назвала своєю донечкою.

Ми довго стояли з мамою і слухали інші пісні. Тоді я вперше почув слово «кобзар». Ми познайомилися з цим чоловіком. Його звали Анатолій Захарович Парфененко, він нам розповідав багато про своє життя, а воно складалося важко, часом трагічно. Пана Анатолія я запам’ятав на.все життя. І ось коли ми «проходили» в школі тему кобзарського мистецтва, мене вразило, що вчитель жодного слова не сказав про нашого слобожанського кобзаря. То я запитую у вас і в себе: чому наше навчання так відірване від життя? Чому лише книжка — це єдине джерело знань? Але більше мене вражає наша байдужість. Чому ми не шануємо таких людей? Я впевнений, якби в школу надійшла вказівка вшанувати нашого кобзаря (маю здогад, що він був останнім), то негайно все було б зроблено: листівка підписана, квіти куплені, слова заготовлені для пошанування (може, й віршами). А раз вказівки нема, то…

…А потім нам сказали, що Анатолій Захарович помер, бо дуже тяжко хворів останній рік. Помер тихо й непомітно для харків’ян. А мені хотілося закричати на весь майдан, на весь Харків: «Люди,. ви втратили останнього кобзаря! Зупиніться і вшануйте його добрим словом!» Але не закричав, бо мимо поспішала якась весела компанія з реготом, шумом. Мама мене заспокоїла: «Сину, не гнівайся на них, вони просто ще не знають, що помер останній кобзар Слобожанщини…»

На останній нашій зустрічі пан Анатолій сказав: «Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають». А чи буде ще кого слухати й чути нам? Чи не розучимося ми цього робити під впливом модернової сучасної культури?

 

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Зустріч з кобзарем. Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2021 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru