Зображення безкорисного почуття кохання у повiстi Олександра Купрiна «Гранатовий браслет»

Твір розміщено в Шкільні твори для 8 класу від Tvir в Пятница 3 июня

О. I. Купрiн — один з останнiх представникiв критичного реалiзму в росiйськiй лiтературi. Головними особливостями творчостi цього письменника є психологiзм та реалiстичне зображення побуту. Для нього характерна цiкавiсть до «пересiчної», «iнтимної», «побутової» психологiї, у зображеннi якої О. I.Купрiн досяг надзвичайно високої художньої майстерностi, що забезпечила йому видатне мiсце серед росiйських письменникiв кiнця ХIХ — початку ХХ сторiччя.

Усi згаданi вище особливостi яскраво проявляються i в його творi «Гранатовий браслет».

«Гранатовий браслет» — це поетичне оспiвування кохання i водночас прихований протест проти заяложування цього почуття. Сюжет цього твору майже традицiйний: нiби то цiлком пересiчна, бiдна людина (до того ж з майже смiшним прiзвищем Желтков) кохає дiвчину з «вищого свiту», що потiм стає княгинею. Але якiсть почуття головного героя, майстерно зображену автором, традицiйною або пересiчною аж нiяк не назвеш. Не випадково iнший герой «Гранатового браслету», генерал Аносов — речник iдей автора — каже: «Може бути, твiй життєвий шлях, Вiрочко, перетнуло саме таке кохання, про яке мрiють жiнки», «Розумiєш, таке кохання, для якого здiйснити будь-який подвиг, вiддати життя, пiти на тортури, — зовсiм не труд, а лише радiсть…», «Кохання повинно бути трагедiєю. Найбiльшою таємницею в свiтi! Жоднi життєвi зручностi та розрахунки i компромiси не повиннi її торкатися».

Желтков пiдтверджує цю тезу i власним життям, i власною смертю. Його кохання безкорисне i самодостатнє. Образ гранатового браслета водночас є i образом цього кохання: бiдна людина вiддає єдину коштовнiсть, що має, старовинну рiч, невiдшлiфованi гранати якої здатнi спалахувати дивовижним вогнем. «Наче кров» — лякається Вiра, коли бачить цю прикрасу вперше. Тобто цей браслет, як i його кохання, не має якоїсь зовнiшньої витонченостi, але ховає у собi надзвичайну силу i виразнiсть.

Але повернемося до сюжету. Желтков дарує найцiннiше жiнцi, з якою навiть не розмовляв жодного разу — спiлкування зводиться лише до листiв, що їх вiн пише Вiрi. За власним визначенням героя, його кохання «безнадiйне i ввiчливе». Вiн не сподiвається на взаємнiсть, не набридає, не шукає зустрiчей, вiн не чекає навiть вiдповiдi, не кажучи вже про якусь подяку. Вiн просто живе цим коханням. «Трапилося так, — пише вiн коханiй у останньому листi, вже перед смертю, — що мене не цiкавить в життi нiчого, нi полiтика, нi наука, на фiлософiя, нi турботипро майбутнє щастя людей, для мене усе життя мiститься лише у Вас».

Вiн щасливий вже тим, що може кохати i дати коханiй хоч щось. Для нього бiльше нiчого не iснує.

Проте iснує для iнших: подарунок сприймається родиною героїнi як щось обурливе, як скандал — її чоловiк i брат iдуть до Желткова з’ясовувати стосунки, намагаються його залякати. Їхнi розмiрковування ницi та примiтивнi. Та Желтков сам вiдчуває раптом, що у нього вистачить сили зустрiти i погрози, i взагалi будь-що, вiн значно вищий морально за людей, що наївно вважають, що справжнє почуття можна знищити втручанням полiцiї. Сила його кохання настiльки велика, що навiть князь якоїсь митi починає це розумiти: «… я вiдчуваю, — каже вiн, — що я присутнiй при якiйсь величезнiй трагедiї душi, i я не можу тут блазнювати» та «Хiба вiн винен у коханнi, i хiба можна управляти таким почуттям, як кохання».

Навiть втративши все, Желтков має значно бiльше, нiж тi, у кого нiби щось є, але якi не знали подiбних почуттiв. Звiсно, його смерть трагiчна — але навiть у нiй вiдчувається щось свiтле й величне. Його останнє речення в листi — «Ваш до смертi i пiсля смертi» — не порожнi красивi слова. Смерть нiби наближає його до коханої.

Не випадково Вiра виконує його прохання — слухає сонату — i починає розумiти, що повз неї пройшло велике кохання, єдине на тисячу рокiв. Це не просто музика — це водночас i гiмн коханню, бiльшому за окремi життя, i свого роду молитва. Вiрi здається, що вона чує його слова: «…В душi я кличу смерть, але у серцi повний хвали тобi… I помираючи, я в скорботний час розставання з життям усе-таки спiваю — слава тобi», «I я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але навiки… Менi спати так солодко, солодко…»

I життєствердним акордом звучать наприкiнцi твору її слова, вимовленi пiсля закiнчення сонати: «Вiн мене вибачив тепер. Усе добре».

Так, добре, попри всю зовнiшню трагiчнiсть. Кохання Желткова не зникло намарно — воно осяяло собою iншi життя.

Для самого О. I. Купрiна ствердження значень душевних якостей людини було закликом до певних iдеалiв. До яких? «Гранатовий браслет» не робить з цього таємницi — у даному випадку це iдеал свiтлого i чистого кохання, безкорисного й жертовного, але яке є i найбiльшою з можливих винагород само собi. Чи може iснувати бiльше щастя, нiж зустрiти в життi почуття, сильнiше за саму смерть?!

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Зображення безкорисного почуття кохання у повiстi Олександра Купрiна «Гранатовий браслет». Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2017 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru