Вільні теми: Формування сценічного мистецтва

Розміщено від Tvir в Суббота 22 мая

Драматургія — особливий рід мистецтва. Він виник «на злитті» літератури і театру, тобто в ньому закони літератури і театру проявляються у своїй взаємодії. Історія сучасної російської літератури починає свій відлік із другої половини XVIII століття, з появи «Древньої російської бібіиофіки», що ознаменувала принципово нове відношення читача до вітчизняної літератури до самої себе як до самостійного і самодостатнього явища. Такий висновок зробив Д. С. Лихачов у роботі «Поетика давньоруської літератури»: «Давньоруська література існує для читача як єдине ціле, не розділене по історичних періодах… Хоча у свідомості читача автори і їхні добутки вибудовуються в хронологічній послідовності, це означає, що з’явилася свідомість історичної змінюваності літератури, і це значить, що процес розвитку літератури почав відбуватися єдиним фронтом. Відколи ми можемо спостерігати появу цієї літературної пам’яті, цієї свідомості змінюваності літератури?..

 Його починає собою грандіозна діяльність Новикова по збиранню і публікації древніх пам’ятників у виданні, що підкреслює цю історичну свідомість у самій його назві: «Древня російська бібліофіка»». Але свідомість історичної змінюваності стилю і мови з’являється тільки на початку XIX століття. Пушкін був першим, хто відчув повною мірою розходження стилів літератури по епохах, країнам і письменникам. Він був захоплений своїм відкриттям і пробував свої сили в різних стилях — різних епох, народів і письменників. Це означало, що стрибок закінчився і почався нормальний розвиток літератури, що усвідомлює свій розвиток, свою історичну змінюваність.

Виникла історико-літературна самосвідомість літератури. Отже, із праці Новикова, поява якого довело, що росіянці літературі, щоб вільно розвиватися, необхідно вдивитися у свою історію, усвідомити всю довжину пройденого нею шляху, із другої половини XVIII століття, починається нова російська література. Приблизно тоді ж починається і російський театр: його зародження пов’язане з ім’ям Федора Волкова. Таким чином, лише до середини XIX століття російська література стало абсолютно самостійним фактором світової культури і російська сценічна школа досягла серйозних висот, сформувала найважливіші принципи і постулати драматичного мистецтва.

 Але що із себе представляв репертуар російських театрів? Самобутні, яскраві п’єси вітчизняних авторів були явищем украй епізодичним на їхніх сценах, «Горе від розуму» лише у 1862 році вперше побачив глядач. Із всіх п’єс М. В. Гоголя в театрах ішов тільки «Ревізор», драматургія Пушкіна і Лермонтова російському театру була взагалі невідома. Основну масу постановок здійснювали на матеріалі перекладених французьких п’єс і наслідувальних російських. Улюбленим жанром став водевіль, і значення театру сприймалося як розважальне. Отже, до середини XIX століття російська сцена відчувала потребу в принциповому відновленні репертуару. Вона прагнула звернутися до національних образів і вітчизняних проблем. Тяга до драматургії виразна у всіх видатних російських письменників початку XIX століття. Але п’єси Пушкіна, Лермонтова, Гоголя не утворять взаємозалежних явищ. Вони сприймаються органічно, лише взяті в контексті творчості їхнього автора. Об’єднання їх у якийсь самостійний ряд виглядає механічним. Однак ці блискучі самі по собі п’єси якщо і не зробили «російського театру», то були необхідні становленню російської драматургії. І до середини століття російська література вже була готова до зустрічі з театром.

Треба особливо відзначити, що не тільки культурне, але й громадське життя країни вимагало нового театру і нової драматургії. Кінець 50-х — початок 60-х років — це очікування, підготовка і здійснення найважливіших реформ. В обновленій післяреформеній Росії особливу силу знаходить суспільна думка: більшість уперше за багато років знайшла свій голос і активно прагнула, щоб цей голос пролунав і був почутий. Особливості цього періоду нашої історії коментує О. Анікст: «Граничною датою, що позначає кінець одного періоду і початок іншого, є 1855 рік — рік смерті Миколи I, тридцятирічне царювання якого ознаменувалося най похмурішою реакцією в суспільному і духовному житті країни… Скасування кріпосного права у 1861 році і реформи, що його супроводжували, були мірами половинчастими, що не вирішували всіх протиріч. Проте атмосфера в країні, у порівнянні із часами Миколи I, трохи змінилася.

Стало можливим більш різко зображувати зло попереднього періоду. Відповідно до умов, що змінилися, і в літературі з’явилися нові віяння. Кінець цього періоду збігається з вбивством Олександра II народовольцями у 1881 році. Час, предмет нашого розгляду, охоплює чверть століття. Це були роки, досить плідні для російської літератури і, зокрема, для драми. Саме в ці роки російська драма досягає повної зрілості і стає головною силою в театрі. Тепер уже не одиничні шедеври, а десятки п’єс свідчать про те, що з’явилася своєрідна російська національна драма, яка володіє великим багатством ідей і відрізняється самобутньою художньою формою». Всі ці десятки п’єс якщо і не написані самим Островським, то створені в співавторстві з ним, під його керівництвом. Островський — один зробив те, що в інших країнах робили покоління драматургів. Цілеспрямовано і послідовно створював він російський національний театр. Унікальність дарування його в дивному гармонійному сполученні таланта літератора і театрального діяча. Він не просто створив театральний репертуар.

 Він сформував школу акторської майстерності. Розробив стійку і необхідну класичному театру систему амплуа. І саме головне — він сформував нового актора і нового глядача. Театр Островського — явище цілісне. Він характеризується особливим відношенням до тексту, культом тексту. У самій п’єсі, за задумом драматурга, закладено вже все: і трактування кожної ролі, і необхідні режисерські прийоми, і навіть оформлення сцени. Режисер у цьому театрі — особа третьорядна.

Від акторів і художника потрібно лише максимальна увага до авторського тексту. Адже основа будь-якої класичної п’єси — діалог. Вся дія тримається на розмовах персонажів, на монологах, обміні репліками. Герої — ідеальні співрозмовники. Слово — вже саме по собі дія. Життя — мовлення. Більшість п’єс Островського відрізняється повною домовленістю: кожному персонажу для вичерпної його характеристики автор дає висловитися цілком. Творчість глядача в такому театрі полягає в основному у співпереживанні тому, що діється на сцені. Глибокого роздуму від нього ще не потрібно. Але до 70-х років прагнення персонажів Островського до повної відвертості із глядачем заміняється стриманістю, замкнутістю. Відверті визнання поступаються місцем натякам, іносказанням, умовчанню.

Особливу роль у театрі Островського починає грати підтекст. У п’єсах 70-80-х років виникають теми і образи, що передбачають принципово нове явище російської драматургії — театр Чехова. Справедливо відзначає М. Ю. Лотман: «Розуміння драматизму життя, що виразив Островський, його подання про драматичний конфлікт як форму боріння особистості з поневоленням людини «загальним порядком буття», про мовлення персонажа як найважливіший елемент драматичної дії, складне співвідношення стихій комічного і трагічного — всі ці особливості його добутків готовили можливість революційного переосмислення законів драматургії і театру, що відбувся до кінця XIX — початку XX століття».

Якби зміст театру був тільки в розважальному видовищі, бути може, і не стоїло б класти в нього стільки праці. Але театр є мистецтво відбивати життя.

К.С. Станіславський



загрузка...

Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
2009-2017 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru