Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру - гордість, висока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді - привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів - княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулеви-чівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська. Хто, як не жінка, краще може зрозуміти жіночі проблеми? То ж перший твір українською мовою - повість «Людина» - О. Кобилянська присвятила саме жінці, її прагненням та устремлінням. В уста головної героїні Олени Ляуфер вона вклала свою програму жіночої емансипації, і цим прагнула пробудити своїх «сонних сестер», відкрити їм очі на їхнє дійсно принизливе становище у суспільстві: бути лише додатком до чоловіка і його оздобою. Уся система виховання й освіти дівчат того часу зводилася до оволодіння французькою мовою, танцями, манерами поведінки та основами домашнього господарювання. Вона зовсім не була спрямована на те, щоб жінка могла сама себе забезпечити, а призначалася знову ж таки на розвагу чоловікам, на їхнє обслуговування. Головне для дівчини - вдало вийти заміж, забезпечити собі заможне життя. Почуття при цьому до уваги не бралися - звикне, підкориться, сподіватися їй все одно ні на що. Письменниця підняла свій голос на захист тих бідних інтелігентних дівчат, що з якихось причин не змогли вийти заміж. Треба і їм дати можливість одержати відповідну освіту, роботу, щоб вони забезпечували себе матеріально, почувалися людьми, не принижувалися і не чекали чиєїсь ласки.
Далі весь твір…

Мої роздуми над романом О. Т. Гончара «Собор». У всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служити людям чи вождям-тиранам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Що ж впливає на цей вибір? На таке питання дає відповідь роман О. Гончара «Собор», який став видатною, але скандальною подією в історії української літератури. Написаний у 1968 році, він виявився своєрідним вибухом серед «офіційного» благополуччя, скерованим проти серйозних суспільних вад. Для роману, вилученого з літературного процесу на вісімнадцять років за національно-патріотичні мотиви, доля зачіплянського собору стала ніби прообразом. На сторінках роману жорстко зійшлися у двобої Руйнач і Будівельник. І руйнація, і будування вершаться на рідній землі, де вже утворилися страшні за своїми наслідками «зони зла». Вони не лише в душах безбатченків, які задля власного матеріального благополуччя та бюрократичних поривань до нових посад ладні забути і зрадити рідні витоки. Вони зароджуються і в душах тих, про кого Микола Баглай сказав: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю».
Далі весь твір…

Шкільний твір по добуткам О. С. Пушкіна. “Повесті покійного Івана Петровича Белкина” складаються з 5 повістей: “Постріл”, “Заметіль”, “Трунар”, “Станційний доглядач”, “Панянка-селянка”. Пушкіна взяв для повісті самі типові романтичні сюжети, які й у наш час цілком можуть повторитися. “Повесті Белкина” задумані автором як пародія на жанр романтичної літератури. Його герої споконвічно попадають у ситуації, де є присутнім слово “любов”. Вони вже закохані або тільки жадають цього почуття, але саме звідси починається розгортання й нагнітання сюжету. Коли, здавалося б, уже немає виходу, герої в тупику, вони або їх близькі в розпачі й історія неминуче повинна закінчитися трагічно, О. С. Пушкіна з іронією розвертає сюжет таким чином, що головні герої “Повістей Белкина” (крім повісті “Трунар”) щасливі, улюблені й одержують від життя прості життєві радості, до яких  так  прагнули.
Далі весь твір…