К. В. Білокур - народна художниця України, картини якої виставлялись у Луврі. Наділена Божим даром образного бачення світу, Катерина Білокур самотужки оволоділа таємницями живопису, стала непере-вершеним майстром. На полотнах Катерини Білокур зображено дари природи - квіти, плоди, а також витвори людської праці. Шляхетність української селянської трапези передано з надзвичайною художньою виразністю в натюрморті «Сніданок» (1950 р.). Проста селянська їжа зображена на столі: духмяний хліб, чисті біленькі яйця, глечик із молоком, огірки та редька. І стіл прикрашають червоні півонії. За добрим українським звичаєм хліб лежить на білому рушнику, який звисає зі столу. Вражають деталі: орнамент на глечику, пелюстки півоній, майстерно виконані художницею. А нарізана редька видається справжньою. Ця проста селянська їжа приготовлена швидкоруч, бо у селян багато роботи і час не чекає.
Далі весь твір…

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і дитячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю - весело, гамірно. Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому нашийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на мотузочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і довірою, яку вони нам виявляють. Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підгодовують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ставок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А того року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива затопила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистоювали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім’ї, але не забували і про безпритульних тварин. Іноді я спостерігаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дворових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не принаджуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами: «Собачу пайку їмо, дитинко». А потім розповіла нам старовинну легенду про те, як Бог покарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу перед собакою.
Далі весь твір…

Живописна спадщина великого сина України Тараса Григоровича Шевченка вражає своєю майстерністю. Серед творів видатного художника безліч ілюстрацій до його поетичних творів, пейзажів, портретів. Робота в археографічній комісії дозволила Тарасу Григоровичу відвідати різні куточки України і донести до нас живописні спогади про красу рідного краю. Мені ніколи не доводилося бути в Почаєві, але познайомившись із живописним твором видатного майстра пензля, я була вражена його красою.
Далі весь твір…

ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття - простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря. Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових алей.
Далі весь твір…

МОЯ ВУЛИЦЯ. У кожної людини є найпам’ятніші, найдорожчі місця в житті. Для мене - це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. Коли я була зовсім маленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці Дружби Народів. Я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без дружби немає вірності, з дружби починається людяність. Дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм «виріс» молодий житловий масив. Білі багатоповерхівки височіли над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. Я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме. Наша вулиця пряма і широка. Улітку тут багато зелені, адже на один бік припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. З іншого, сонячного боку,- завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости. Край вулиці виходить у поле. Із вікон верхніх поверхів відкривається чудовий краєвид - неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшниковим сяйвом. Інший край вулиці впирається у широку автомобільну магістраль, за якою починаються приватні забудови. Хоча одноповерхові будиночки і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. Особливо приємно дивитися на дев’ятиповерхівки з візерунками біля дахів - це будинки поліпшеного планування. Вони виділяються своєю оригінальністю. Вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «Універсами». Їх спроектовано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.
Далі весь твір…