Нові твориСтислий переказ роману роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»
Історичне полотно твору становить окрему сюжетну лінію, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. їх, як і життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в «бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше - періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького». Процес суспільного розшарування як один з основних аспектів суспільно-історичного контексту епохи виразно й достовірно виписаний Ліною Костенко в сцені суду - «з таким випуклим окресленням характерів і конфліктів, де історичне тло оживає в людях, а гострота конфлікту - засудити чи виправдати Марусю, а якщо судити, то яку кару їй призначити,- зосереджує в собі не просто моральні принципи, а й соціально-класовий статус епохи, риси її колективного портрета». Отож вже в першій частині роману маємо можливість виявити два різні світи, представлені героями твору, що визначилися такими двома аспектами: по-перше, протиставленням Січі і Полтави, що являє собою, за визначенням М. Ільницького, «своєрідне окреслення історичної перспективи, напрямку руху життя»; по-друге, «за ставленням до Марусиної пісні, яку сприймаємо, мов символ народного генія»
Представники козацької республіки в романі - Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Отаман Гук, Яким Шибилист і ті, хто з небуття «повернувся в думі» (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не за-гоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неоднораз повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям». Сцена суду дає можливість виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характеристику всім героям твору. На суді, як і в будь-якій іншій ситуації, козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. Це стосується і гетьмана, бо за всіма своїми клопотами Богдан здатний помітити і тугу гінця Івана Іскри: «Щось мало статись, твоєї печалі достойне?», а опісля, доклавши «серця й голови» до справи Марусі, скасувати ганебний вирок полтавського суду: «Таку співачку покарать на горло.- Та це ж не що, а пісню задушить!» І далі - «смерть повсюди, а життя одне».
Полтавський полковник Мартин Пушкар наділений авторкою всіма найдостойнішими чеснотами мудрої, розважливої, стриманої і доброї людини: «Ще не старий. І славу мав, і силу». Повага до кожного окремого людського життя, усвідомлення його високої вартості: «…світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?»; бажання сповідувати в усьому чесність, як і на суді: «Карати треба… і так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить»; і в поєдинку з ворогом (зверніться до розділу VIII «Облога Полтави»), і в будь-якій іншій життєвій ситуації полковник лишається чесним і відвертим. Така поведінка дає право сказати привселюдно Горбаню: «У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю». Такі визначальні моменти повинні лягти в основу бесіди про постать Пушкаря.
У романі перед читачем вимальовується той істинно демократичний дух козацької республіки, що позначений, крім усього іншого, природним прагненням (його можна назвати навіть обов’язком, необхідністю козацтва у своїх діях і вчинках послуговуватися високою діяльною справедливістю. Повною протилежністю до щойно сказаного прозвучить соціально-настроєва позиція полтавської громади, висвітлена иоегесою як на рівні поведінки, міркувань окремого персонажа, так і на рівні збірного образу міського люду. З’ясувати причину такої суспільної різнорідності можна багатьма шляхами. Один із можливих - розгляд проблеми «Свідомі, мислячі люди і бездумний натовп у романі». Які ж суспільні фактори, на вашу думку, визначають людину у тій чи іншій іпостасях? Якщо таке завдання виявиться складним, тоді нчитель має викласти свої міркування, вийшовши разом з учнями на характеристику інших образів твору.
До визначальних чинників, котрі в силі піднести натовп, а коли ширше - то цілий народ на вищий щабель суспільної і иідомості, належить і народжене демократизмом відчуття кожним (від полковника, гетьмана до козака-посланця) своєї іоціальної заангажованості, причетності до суспільного життя у різних його параметрах. Як своєрідну ілюстрацію цієї позиції можна розглянути епізод-розмову представників полтавського суду з козаком-запорожцем (його варто прочитати повністю). Центральною деталлю характеристики образу гетьманського посланця назвемо його осердечнену готовність робити добру, чесну справу. То ж, швидко зорієнтувавшись в ситуації, він, не вагаючись, скаже суду гостру і щиру правду, бо має на те право: «Домарики, така у вас і смерть. Безславно вмер, а кажете: убито. А запорожці - люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито». У другій частині цього монологу висвітиться ще одна важлива деталь характеру запорожця: він відчуває себе частинкою козацької спільності. Саме ця усвідомлена приналежність, а звідси і підвищене почуття відповідальності за своє слово, вчинок і світ покликали до життя таку думку: «Якби ми ремиґали, як воли, Якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками».
Оцінка Марусиного вчинку гетьманським посланцем прозвучала дисонансом до обивательського бачення ситуації, на якому заклинилася полтавська судова рада, і виказала нам усвідомлену козаком високу мораль та вміння розпорядитися нею. Його слово прозвучало як квінтесенція розуміння законів суспільного життя:
- А що, як інший вибрати закон,- не з боку вбивства, а із боку зради?
- Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!
Якщо козак Яким Шибилист, щойно дізнавшись про суть універсалу, привезеного Іскрою від Богдана, поспішає донести до зболеної горем Чураїхи ту велику радість: «не встиг Іван ще й повід передати, а Шибилист вже цьвохнув батогом - хутчій в Полтаву! - матері сказати», то підпертий законами суд з усією жорстокістю устами Горбаня виголосить: «Оскаржену на квестію віддати, і хай із нею поговорить кат». Судейство разом з підбрехачами Бобренчихи у погляді на людину, суспільне життя перебувають на цілком протилежній з козацтвом позиції. Тут вчителю варто запропонувати учням знайти в тексті ті місця, де мова йтиме про ставлення героїв роману до пісень Чураївни. Далі, проаналізувавши зачитані фрагменти, з’ясуємо, що ні Горбаню, ні райцям, ані Бобренчи-сі не під силу осягнути тієї гострої потреби людської душі в пісні. їм до таких висот не дорости, та й потреби такого доростання вони не мають, бо ж ні тіні сумніву у їх словах! Таким людям не дано ‘збагнути велич і непроминальність обдаровання дівчини, їх дрібненькі дунгі (якщо такі є ще взагалі!) занурилися в інше - Горбань «з комори местной дьоготь крав» і не тільки, зрозуміло; отож, виявивши свою обмеженість і ницість, зовсім не розуміючи того сам, здивується на Іванові слова: «При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена». Райці, втрачаючи потроху власні права, розгублять при цьому всяку людську гідність і порядність, тому вони у вирішальний момент - «безглагольні». Бобренчи-хи теж вистачає на самовпевнені, самодостатні міркування, котрі оголили перед читачем суть її єства: «Хіба ж то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! …Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?»
Талант Марусі Чурай достойно оцінений представниками Січі. Тут бажано повернутися до Богданового універсалу та лицарського образу Іскри. Іванові доля вивела Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Під час суду йому однаково болить і, разом з тим, значимішим і вартіснішим проступає життя Чураївни-поетеси, піснетворки: «Ця дівчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа». Все Іванове єство прагне справедливості, вимагає зберегти життя дівчини, явивши у слові мудрість і далекоглядність козака. Що буде після ганебного вироку? Що буде після нас? «А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» - ця небуденна відповідальність перед майбутнім, не знайшовши підтримки на суді («Запала тиша, як в страшному сні»), поведе Іскру на пораду до гетьмана.
Гадаємо, доцільно зачитати уривок з розділу «Страта» з метою якнайповніше інтонаційно відтворити атмосферу тієї задушливої хвилини і настрій «на правду враженого» Леська Черкеса, котрий поривається у пошуках порятунку Марусі від одного свого осердечненого бажання до іншого. Мудрість і розважливість Івана Іскри прояснює Черкесу, звідки ж така міць столу судейських законотворців, що її навіть козацька шабля не бере. «Бо це, як світ, старе»,- пояснить Іван, маючи істинне, наскрізне бачення суті людської і суті закону. В цьому він з Марусею - рідня. Варто принагідно зауважити, що Іван першим збагне, оцінить небуденний розум і талант дівчини. А ще вчителю слід звернути увагу на характеристику суду, виписаною Ліною Костенко через призму Марусиного прочитання, яке цілком суголосне з Івановим розумінням і баченням: «Дрібні людці, гієни стервоїдні, які ж ви ласі на чужу біду!»
Сторінка: 1 2
Сподобався твір?. Це не складно, зате не втратиш!