Нові твориСповідь душі у віршах Василя Герасим’юка
Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах «Дніпро» і «Ранок» з’явилися перші поетичні публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві «Молодь» («Смереки», 1982). Наступні збірки: «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Василь Герасим’юк - досить оригінальний поет, представник постмодернізму. Його художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного життя людини. Загальнолюдське і національне органічно поєднується у поезії митця.
- «Я виріс під розпач трембіт», - пише Герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу.
Особливо відчутні національні мотиви у поезії «Жива ватра». Живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали, намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв. І поет не втрачає віри у світле майбутнє.
- Ми ледве не стали отарою
- на високім пасовиську.
- Але коли ми навіть як отара,
- пройдемо крізь неї,
- тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.
У поезії «Ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля - Україна - опинилася під владою чужоземців. Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися - і буде перемога, настане воля.
- Хай програно бій, наступив супостат
- на груди ногою,
- а пам’ять стоїть, як останній солдат
- не кидає зброю.
І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу.
- Щоб ти не хитнувся у вірі своїй,
- останній вояче, ми рід свій побудимо - приймемо бій,
- і ворон докряче.
Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш Герасим’юка «Перший сніг». Поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова.
- Притишив крок. Притишив крок.
- І вищі стали гори.
- Йде перший сніг,
- немов пророк,
- в якого серце хворе.
І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра.
- Йде сніг - немов під гору йде
- ледь дише, хоч безплотний,
- і палець на уста кладе,
- як знак мерця холодний.
Душа людини - вмістище двох світів - світу денного і хаосу нічного. У нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка «Досвітні душі».
- Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі.
- Косити ходиш, ніби злодій, - нечутно, крадьки і вночі
- Останні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…
- Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати…
- За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди…
У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям ,часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим.
- Невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми?
- Якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми?
У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його вірші - це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.
Сподобався твір?. Це не складно, зате не втратиш!