Проблема iсторичної пам’ятi народу в поемi Миколи Вороного «Євшан-зiлля»

Твір розміщено в Твори з української літератури від Tvir в Среда 8 июня

Про це йдеться у поемi Миколи Вороного «Євшан-зiлля», в основi якої лежить стара легенда.  Вперше цю легенду було записано у старовинному лiтописi. У цьому вихiдному варiантi розповiдається iсторiя про двох братiв — половецьких ханiв Отрока i Сиргана, один з яких пiсля поразки забiг у гори Дагестану i зажив там розкiшно. Коли можливим стало його повернення додому, виявилося, що Отрок забув рiдний народ i не бажає повертатися. Лише євшан-зiлля повернуло йому пам’ять.

У поемi Вороного, на вiдмiну вiд легенди, йдеться не про братiв, а про малого сина половецького хана. Це не випадковiсть. Для дорослої людини з характером, що вже встановився, пам’ятати рiдний край, чи зрiктись його — свiдомий вибiр. Дитинi, яка не має досвiду, легше призвичаїтись у чужому мiсцi, пiддатися впливу чужої сильної волi та часом i справдi забути те, що вiддалилося, перестало бути актуальним. Це швидше її нещастя, нiж провина.

Iнколи для цього навiть не треба опинятися «десь» — достатньо розриву в часi. Те, що було безпосереднiм життям одного поколiння, для наступного вже просто звичайна розповiдь, а для iнших — казка, легенда, щось далеке, вiдчужене вiд його власного життя. Подiї i традицiї вiддаляються, перестають хвилювати — i настає втрата пам’ятi. Наприклад, чи можемо ми назвати напам’ять хоча б п’ятьох найвидатнiших гетьманiв українського козацтва? Нашi далекi предки, може, воювали пiд їх проводом, i для них це питання було легким. Але поступово приходили новi провiдники, з’являлись новi герої, затьмарюючи колишнiх, змiнювались традицiї, цiнностi… Сильнi почуття викликають близькi подiї. Саме тому М. Вороний вводить символiчний розрив мiж поколiння ми: батьком i сином.

Сюжет у поеми наступний. Хлопчика захопив у полон Володимир Мономах i був вражений його вродою настiльки, що залишив при собi:

 Оточив його почотом

 I розкошами догiдно.

Батько страждає, мучиться, втративши дитину, а син розкошує i забуває поступово рiднi степи та батька. А хан наказує спiвцю («гудцевi») Ору покликати хлопця назад. Нелегкою виявляєься ця справа: юнак байдуже ставиться до розповiдей про тугу вiтця, славу половець кої землi або до пiсень, що мали бути йому рiдними. Та чи не тому, що слова, на вiдмiну вiд розкошi, що його оточує, є чимось нематерiаль ним? Слова можуть брехати… Тодi гудець дає понюхати євшан-зiлля з рiдного степу, i юнак:

 Затремтiв, очима блиснув

 I зiрвавсь на рiвнi ноги.

 Рiдний степ, широкий, вiльний,

 Пишнобарвний i квiтчастий

 Раптом став перед очима -

 З ним i батенько нещасний!

 Воля! Воленька кохана…

Але на цьому поема не закiнчується. Навпаки, попереднiй змiст лише поступово пiдводить читача до головної iдей, що розкривається в останнiх рядках:

 Україно моя люба!…

 Чи синiв твоїх багато

 На степах твоїх зосталось?

 Чи вони не вiдцурались,

 Не забули тебе, неньку? -

перекидає автор мiсток iз давнини у сучаснiсть. Тут йдеться i про колишнiх наших спiввiтчизникiв, i про тих, хто забув iсторiю i традицiї, залишившись на Батькiвщинi (не випадково ми бачимо два питання, а не одне).

До речi — тих, хто втратив пам’ять, М. Вороний (на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв та поетiв, що зверталися до цiєї теми) вiдверто не засуджує. I звертається з болем саме до України, нiби бажає вiд неї якихось дiй для повернення пам’ятi дiтям, що заблукали (не випадково ж вiн для розкриття своєї iдеї «перетворив» брата на сина). Свiдомiший має допомогти менш свiдомому.

Природно жити в ногу з часом, спиратися на реальнiсть, а не на далекi мрiї. Але бiда, якщо сьогодення затуляє собою усе минуле. Це слiд виправляти, але не словами чи нотацiями, а чимось бiльш вiдчутним.

 Де ж того Євшану взяти,

 Того зiлля-привороту,

 Що на певний шлях направить -

 Шлях у край свiй повороту?! -

гiрко запитує М. Вороний наприкiнцi поеми.

I справдi — де? Та щоб знайти вiдповiдь, треба спочатку правильно поставити питання, а це вже зроблено. Отже — є надiя!

Батькiвщину не обирають. Вона, як i мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вiтчизна, вибрала нас i сповнила душу дивними пiснями, напоїла чар-зiллям широких степiв та буйних лiсiв i полонила цiлющими пахощами землi своєї. I все це живе в нас змалку, успадковане вiд далеких пращурiв. Часом людина вiдривається вiд рiдного корiння, мандрує в далекi свiти, переймає чужi звичаї, заглушуючи в собi голос родової пам’ятi. I ось уже забуто i рiднi мелодiї, i давнi традицiї, i тихi води, i яснi зорi. Чужина зловила душу у свої сiтi, вiдлучила вiд рiдної матерi й потiм зловтiшається вiд тiєї зради. Та чи можна безслiдно стерти iсторичну пам’ять людини i цiлого народу? Роздумам про це присвятив свою поему «Євшан-зiлля» палкий патрiот України Микола Вороний.

На перший погляд здається незвичним, що мова йде про давнiх ворогiв слов’янського люду, половцiв, у позитивному планi. Виявляєть ся, вони такi ж люди, як i ми, у них теж є свої цiнностi й святинi, серед яких найвище стоїть Вiтчизна. I чому б тому хлопчинi не прирости серцем до iншої землi, де його люблять, оточують розкошами, нi в чому не вiдмовляють? Здається, так воно i є: половчанин забув свiй край, звик до чужих людей, чужої мови й того золотого ланцюга, яким прикули його споконвiчнi вороги рiдного народу. Як часто люди дають одурити себе, мiняючи святу волю й дорогоцiнну отчу землю на сите, бездумне життя! Зачерствiло, оглухло серце, мовчать його струни, байдужi до спiву гудця, що щиро прагне пробудити в юнаковi давнi спогади, оживити в його душi образ рiдного краю. Безнадiйнi старання… Тiльки чому ж раптом так затремтiв i зблiд обличчям юнак? То посланець вiд батька дав понюхати половчанину сухої степової трави — зiлля євшану. I той гiркий рiдний запах пiдняв з глибини серця цiлу бурю спогадiв i полум’яних патрiотичних почуттiв:

 «Краще в рiднiм краї милiм

 Полягти костьми, сконати,

 Нiж в землi чужiй ворожiй

 В славi й шанi пробувати!»

Отже, невмирущий той дух святої любовi, i жодним недругам не викоренити його, бо вiн є часткою самої людини. Треба тiльки вiдшукати його в глибинах своєї пiдсвiдомостi, в найпотаємнiших куточках душi. Та люди рiдко зазирають углиб себе. Їх цiлком влаштовує спо-кiйне, безтурботне життя, чужа ласка, чужi думки i навiть тi тонкi сiтi, що сплетено на людську душу чужим лукавством. Простодушнi, обiкраденi й нещаснi! Вони навiть не помiчають, що стали рабами, бо втратили найдорожче в життi — Вiтчизну й волю.

 Україно! Моя люба!

 Чи не те ж з тобою сталось?

 Чи синiв твоїх багато

 На степах твоїх зосталось?

Як болiсний зойк, вирвалися цi слова з поетового серця. Чому так зневажено українським народом почуття нацiональної гiдностi? Хiба йому нема чим гордитися у своїй iсторiї? Чому так швидко забулася слава дiдiв-прадiдiв? Нашi предки не блукали мандрiвцями без дороги. Свята любов до матерi України горiла в їхнiх серцях, пiднiмала бойовий дух, гартувала волю й завзяття в лютих сiчах за незалежнiсть Вiтчизни. А сивi кобзарi несли в народ свої тужливi, бентежнi пiснi, заповiда ючи нащадкам ту любов i ту славу. Що ж сталося з нащадками? Чому так змiлiли їхнi душi? Поетовi гiрко усвiдомлювати, що його народ перетворився на раба, якiй покiрно несе на згорблених плечах свою недолю. Приборкано його вiльнолюбну душу, пiдрiзано крила, позбавлено слова й пiснi. Нiмий, немiчний, жалюгiдний, вiн принишк, понурив голову i змирився. То як же розбудити в ньому приспане почуття власної гiдностi, повернути втрачену iсторичну пам’ять, пiдняти дух, запалити в серцi святу iскру любовi до рiдної землi?

 Де ж того євшану взяти

 Того зiлля-привороту,

 Що на певний шлях направить, -

 Шлях у край свiй повороту?

Як би хотiлось поетовi, щоб його палке слово стало тим чудодiйним зiллям, що лiкує хворi душi, повертає їх до життя, нагадує про те, чиї ми дiти! Щоб блуднi сини повернулись у свiй ясний край, до рiдної матерi Вiтчизни i примножили славу своїх далеких предкiв!

Пошук того євшан-зiлля триває й донинi. Бо й досi зрадливi сини України блукають чужими свiтами, загубивши стежку до отчих порогiв. Зажурилась Україна без рiдних дiтей, без їхньої любовi. Втомилася вiд гучних слiв, пустих обiцянок, фальшi, лицемiрства й холодної байдужостi. Здається, й вiльна, а не злетить до сонця на знесилених крилах. Незалежна, а не вихлюпне з душi радiсної пiснi. Їй потрiбна справжня синiвська любов, яка б пiдтримала матiр у тяжку годину, повернула б її до життя. Час повернутися обличчям i серцем до своєї Вiтчизни, до її славного минулого, бо тiльки вiд нього можна прокласти мiсток у щасливе майбутнє.

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Проблема iсторичної пам’ятi народу в поемi Миколи Вороного «Євшан-зiлля». Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Протиставлення дiйсностi та iдеалу в поезiї Шарля Бодлера
  • Маленька господарка (за оповiданням Бориса Грiнченка «Сестриця Галя»)
  • Ліричність і краса пісні К. Малицької «Чом, чом, чом, земле моя…»

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    загрузка...

    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2013 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru