Нові твориПо віршах М. Цветаєвої можна безпомилково скласти її біографію
І від’їзд із Росії в 1922 році, і гіркі роки еміграції, і настільки ж гірке повернення (дочка, чоловік, сестра арештовані, зустрічі з ними вже не буде ніколи). Експресивність і філософська глибина, психологізм і міфотворчество, трагедія розлуки й гострота самітності стають відмітними рисами поезії Цветаєвої цього років. Більшість зі створеного так і залишилося неопублікованим. Останній прижиттєвий авторський збірник Цветаєвої “Після Росії” вийшов у Парижі навесні 1928 року. У нього ввійшли майже всі вірші, написані з літа 1922 по 1925 рік. Ця книга, що хронологічно продовжує “Ремесло” (квітень 1921 - квітень 1922), по праву вважається вершиною лірики поетеси. В 1939 році слідом за чоловіком і дочкою Цветаєва із сином вернулася на батьківщину. війна, Що Почалася, евакуація закинули її в Єлабугу, де 31 серпня 1941 року вона покінчила із собою. І, звичайно, усе в щоденнику: “Мені - совісно, що я ще жива”, у записці синові: “Прости мене, але далі було б гірше” і у віршах:
- Ø Настав час гасити ліхтар Наддверний…
Так закінчується “щоденник” Цветаєвої, її повість про себе - її вірші. Вона знала, у чому її лихо - у тім, що для неї “немає ні однієї зовнішньої речі, усе - у серці й долі”.
Вона так щедро марнувала себе, але від цього ставала тільки багача - як джерело: чим більше черпаєш із нього, тим більше він наповнюється. Цветаєва знайшла точну й мудру формулу: “Рівність дарунка душі й слова - от поет”. Її власний талант повністю відповідав цій формулі. “Живу, споглядаючи своє життя, все життя - у мене немає віку й немає особи. Може бути, я - саме життя”. Цветаєва права, ставлячи знак рівності між поетом і життям. Вся сила таланта пішла в неї на те, щоб виразити цю повноту життя. У поезії видна вся людина. Він весь просвічується наскрізь. Не можна сховати ні хвилювання, ні порожнечу, ні вульгарність, ні байдужість. Марина Цветаєва писала все без утайки, молитовно, навинос. Її слово - це її жест, голос, думка, ява й сон, серцебиття. Але навіть цього всього недостатньо для характеристики її манери, стилю, особистості. Скоріше так: Цветаєва вимовляє монолог довжиною в ліричний тім, довжиною в ціле життя. Лірика, епос, драма, стаття, переклад, лист - все це, разом узяте, щоденник жадібної до життя, чуйної, чутливої, гордої душі.
- Танцюючим кроком пройшла по землі!
- Неба дочка! З повним фартухом троянд!
- Ні паростка не порушила!
- Ніжною рукою відвівши нецілований хрест,
- У щедре небо рвонуся за останнім привітом.
- Проріз зорі - і відповідної посмішки проріз…
- Я и в передсмертній гикавці залишуся поетом!
У літературному світі Цветаєва як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за кордон. перші роки еміграції Цветаєва бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаєва публікує невеликі оповідання (як на російському, так і французькою мовою), спогаду про поетів-сучасників (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузьмине, Маяковському, Пастернаку), літературно-критичні статті.
Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким спогадам про те, що пішло в минуле. У її віршах зазвучали зовсім інші ноти: ережіться могил: Голодною блудниць! Мертвий був і синил: Бережіться гробниць! Від учорашніх правд У будинку сморід і мотлох. Навіть самий порох Подаруй вітрам!
Навколо Цветаєвої усе тісніше замикалася глуха стіна самітності. Їй комусь прочитати, когось запитати, не з ким порадіти. У таких позбавленнях, у такій ізоляції вона героїчно працював як поет, працювала не покладаючи рук.
Саме коштовне, саме безсумнівне в зрілій творчості Цветаєвої - її невгасима ненависть до “бархатної ситості” і всякої вульгарності. У її подальшій творчості усе більше міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаєвої усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій Батьківщині. “Батьківщина не є умовність території, а приналежність пам’яті й крові, - писала вона. - Не бути в Росії, забути Росію - може боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині - той втрачає її лише разом з життям”. Із часом поняття “Батьківщина” для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції (”лавина з лавин”), вона починає чуйно прислухатися до “нового звучання повітря”. уга за Росією проявляється в таких ліричних віршах як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін…”, “Об непіддатливу мову…”, сплітається з думою про нову Батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, - про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію.
ДО 30-м років Марина Цветаєва зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Важливе значення для розуміння позиції Цветаєвої, що вона зайняла до 30-м років, має цикл віршів до сина. Тут вона говорить про Радянський Союз, як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед - у майбутнє й у саму світобудову - “на Марса”.
- Ні до міста й ні до села
- Їдь, мій син, у свою країну,
- У край - всім краям навпаки!
- Куди назад іти - уперед Іти, особливо - тобі, Русі не бачити.
- Нести в жменях, що трясуться: “Русь - цей порох, шануй цей порох!”
- Від невипробуваних втрат - іди - куди ока дивляться!
- Нас батьківщина не покличе!
- Їдь, мій син, додому - уперед -
- У свій край, у своє століття, у свою годину - від нас -
- У Росію - вам, у Росію - мас,
- У наш-годину - країну зараз - країну!
- У на-марс - країну у без-нас країну
Русь для Цветаєвої - надбання предків, Росія - не більш як сумний спогад “батьків”, які втратили батьківщину, і в яких немає надії знайти її знову, а “дітям” залишається один шлях - додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаєва дивилася й на своє майбутнє. собиста драма поетеси перепліталася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаєва написала в еміграції, - цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину “плач гніву й любові”, Цветаєва втрачала вже надію - рятівну віру в життя.
В 1939 році Цветаєва вертається на батьківщину. Важко їй далися ці сімнадцять років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію “бажаним і жданим гостем”. Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необґрунтованим репресіям. Цветаєва оселилася в Москві, готовила збірник віршів. Але отут гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаєву спочатку в Чистополь, а потім у Їсти - Бугові. Отут-те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах. Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаєва покінчило життя самогубством. Могила її загубилася. Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, “як дорогоцінним винам, настане своя черга”.
Марину Цветаєву - поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися - по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. З юнацького років уже початок позначатися прагнення до афористичної чіткості й завершеності. Марина Цветаєва хотіла бути різноманітної, вона шукала в поезії різні шляхи. арина Цветаєва - великий поет, і внесок її в культуру російського вірша XX століття значний. Серед створеного Цветаєвої крім лірики - сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічна, мемуарна, історико-літературна й філолософсько - критична проза.
“Цветаєва - зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств - ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин. Зірки - це духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність, що нам незбагненна…” - так відгукнувся про творчість Цветаєвої поет Латвії. Мені здається, що час побачив Марину Цветєву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година.
Сподобався твір?. Це не складно, зате не втратиш!