Матеріали до вивчення роману У.Еко «Ім’я троянди»

Розміщено від Tvir в Вторник 25 мая

Ніхто ніколи не казав серйозно, що ігри некорисні. Хай кожний інтерпретує, як хоче. Умберто Еко. «Ім’я троянди». Відомості про митця. У.Еко, відомий італійський письменник-постмо-дерніст, народився в 1932 році. Автор романів «Ім’я троянди» (1980), «Маятник Фуко» (1988) та «Острів напередодні» (1995). Спочатку У.Еко виявив себе як вчений, потім як талановитий публіцист. Кожного тижня У.Еко публікував в «Еспрессо» статтю, присвячену розробці актуальних проблем сучасності. Згодом почав писати романи, де втілював та пропагував свої наукові гіпотези. У.Еко — людина активної життєвої позиції. Вся його праця підкоряється певній меті — змінити життя на краще. Але як це може зробити письменник-постмодерніст?

 Тільки формуючи «нового ідеального читача», який, розважаючись, вчиться і буде спроможний використати свій досвід. Але сучасний читач згоден розважатися, гратися, а чи допустить він те, щоб його повчали? Тому завдання письменника полягало у тому, аби читач вчився мислити, не відчуваючи тиску авторської позиції. Для У.Еко «книжка — це не засіб привласнити чужий розум, навпаки, книжки — машини для провокування власних нових думок» (із лекції на економічному факультеті МГУ 20 травня 1998 року).

Евристична бесіда за текстом роману

 «У.Еко продемонстрував «постмо-дерністську ситуацію» в культурі таким чином; «Постмодерністська позиція нагадує мені становище чоловіка, що закохався в дуже освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй: «Кохаю тебе безумно», бо розуміє, що вона розуміє (а вона розуміє, що він розуміє), що подібні фрази прерогатива Ліала. Однак вихід є. Він повинен сказати: за висловом Ліала — кохаю тебе безумно». При цьому він уникає штучної простоти й прямо показує їй, що не має змоги говорити по-простому, проте він доводить до її свідомості те, що збирався довести, — тобто, що він кохає її, але що їхнє кохання живе в епоху втраченої простоти. Якщо жінка готова грати в ту ж саму гру, вона зрозуміє, що освідчення в коханні залишилося освідченням в коханні. Жодному зі співрозмовників простота не дається, обидва витримують натиск усього — до них — сказаного, від якого вже нікуди не дінешся, обидва свідомо й залюбки вступають у гру іронії. І все ж таки їм вдалося ще раз поговорити про кохання. « Тут перед нами — спосіб постмодерністського «мовлення» й, водночас, пояснення засад постмодерністського «письма». Цілком зрозуміло, чому автор переконаний у тому, що його «Історія могла починатися тільки зі знайденого рукопису — що також, зрозуміло, являє собою цитату2. Отже, в основі роману — нотатки отця Адсона з Мелька, перекладені з латини на французьку мову абатом Вале, який не завжди дотримувався оригіналу. Читач, у свою чергу, знайомиться з текстом, інтерпретованим вже італійською мовою. Більше того, в «Нотатках на полях «Іменітроянди» У.Еко звертає увагу, що Адсон пережив події в 18 років, а переповідає їх, коли йому вісімдесят. Крім того, Адсон — це герой, який запам’ятав події, але не зрозумів їх, навіть ставши старим. Ця подвійна гра з читачем дуже важлива. Вона, як за маскою, приховує особистість автора, бо справжнє мистецтво — «є втеча від особистого почуття». Монастир, куди потрапляє головний герой роману Вільгельм Баскервільський, — цілком самодостатній світ. Монастир — світло, оселя науки, воскресіння древньої мудрості. Автор навіть малює план цього монастиря.

Які важливі доручення повинен був виконати Вільгельм? Вільгельм представляв інтереси імператора в боротьбі проти Папи. Потрібно було підготувати проведення переговорів імперських філософів з Папою. Але у Вільгельма була ще одна мета: під час диспуту висловити думку про те, що клерикальна влада не повинна здійснювати світське правління. Виказуючи «ідеї людського правління», Вільгельм мріяв, щоб влада була колегіальною. Тоді вірогідність помилок була б зменшена. Але ця місія Вільгельма була б зірвана, якби він не розкрив обставин смерті монахів, бо тоді у представників Папи з’явилася б нагода звинуватити імперських богословів у змові, єресі і зірвати переговори. «Бер-нард Гі знає, що його завдання зірвати цю зустріч». Таким чином, місії Вільгельма були дуже важливі і від успіху однієї залежав успіх іншої. Але ще в пролозі до роману автор повідомляє, що цілими днями Вільгельм «гортав рукописи у великій залі бібліотеки — можна подумати, тільки для задоволення ( а в цей час всюди помножувалися трупи по-звірячому вбитих монахів)».

Чим можна пояснити таку байдужість Вільгельма до власного успіху, до успіху справи його життя? Що для Вільгельма було важливіше — знати і зберегти текст книги Аристотеля, чи відповісти на питання: хто вбивця? Вільгельм — це людина, яку можна назвати інтелігентом, виходячи з тих вимог, які поставив перед ним У.Еко. В есе «Осмислюючи війну» письменник стверджує, що «інтелігент не повинен дудіти музику революції. Не через те, що намагається втекти від вибору…, а тому що для дії потрібно усунути напівтони та двозначності…, а інтелігентська функція полягає, навпаки, в тому, щоб витинати двозначності та висвітлювати їх». Тобто, як інтелігент, Вільгельм не повинен був втручатися в реальну політичну боротьбу, бо це завадило б йому аналізувати ситуацію і бачити недоліки та помилки своїх товаришів. Вільгельм мислив, він бачив світ складним, насиченим різними фарбами. Тому він і відмовився від роботи інквізитора, бо вона вимагала чіткого розмежування та чорно-білого бачення світу. Тому центральним конфліктом роману є інтелектуальний поєдинок між Вільгельмом та Хорхе. Але, щоб він відбувся, Вільгельму потрібно було спочатку виявити свого суперника, того, хто чинив перешкоди в пошуках тексту.

Лариса Масімова вчитель-методист м. Київ

 



Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
2009-2018 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru