Маріо і Чарівник — ІV (стислий переказ)

Твір розміщено в Стислі перекази з української мови від Tvir в Среда 25 мая

Наче помінялися ролі, струм пішов у зворотному напрямку, і артист, ані на хвилину не замовкаючи, звертав на це увагу глядачів. Тепер він, хто так довго наказував, накидав іншим свої бажання, став тією стороною, що улягала, корилася, слухалась; його воля була вилучена, і він мусив виконувати колективну волю, яка мовчки нависала в повітрі; але він наголошував на тому, що все це витікає з одного джерела. Мовляв, здатність зректися свого «я», стати знаряддям, слухатись беззастережно, в найглибшому розумінні цього слова, — тільки зворотний бік уміння хотіти й наказувати; власне, це та сама здатність: наказ і послух нерозривно зв’язані, ґрунтуються на одному принципі — хто вміє слухатись, той уміє й наказувати, і навпаки; одна ідея містить у собі й другу, як ідея народу й вождя; але його, Чіполлине, завдання — тяжке й виснажливе, це завдання керівника й виконавця, в якому воля стає покорою, а покора -

- волею, бо вони обидві зродилися в його душі, і воля, і покора, того йому доводиться так тяжко. Він часто й наполегливо наголошував на тому, що йому доводиться страшенно тяжко; мабуть, хотів пояснити цим свою потребу раз гіо раз підкріплятися чаркою коньяку.

Він ішов навмання, мов сновида, якого вела й підштовхувала таємна воля присутніх. Витягщи оздоблену камінцями шпильку з черевичка однієї англійки, куди її перед тим сховали, він поніс її, зупиняючись  і  знов  рушаючи  далі,  до  іншої  дами  -  це  була  синьйора

-. Анджольєрі, — став навколішки і вручив їй шпильку з словами, які

глядачі задумали наперед, звичайними в такому випадку словами, які,

проте, нелегко було вгадати, бо задум полягав у тому, що їх треба було

сказати французькою. «Прийміть цей дарунок на знак моєї пошани!»

- мав сказати він, і нам здавалося, що в цій важкій умові ховався лихий

, намір, що в ній виявилось протиріччя між прагненням публіки побачити щасливий кінець цікавого номера і бажанням, щоб зарозумілий штукар зазнав поразки. Чудно було дивитися, як Чіполла стояв навколішки перед мадам Анджольєрі і мучився над задуманою фразою, починаючи її і сяк і так.

- Я повинен щось сказати! — вигукував він. — І навіть чітко уявляю,

і що саме. А разом з тим знаю, що слова будуть не ті, коли я їх вимовлю. Тільки не допомагайте мені! Не давайте ніякого знаку! — просив він, хоч, безперечно, саме на це й сподівався… — Репзег ігез Іогі;!1 — вигукнув раптом він кепською французькою мовою і зразу ж сказав потрібну фразу, щоправда, по-італійському, але останнє, основне слово все-таки зненацька вимовив французькою мовою, мабуть, зовсім йому незвичною: сказав не «уепегагіопе», а «уепегаііоп» з неможливим носовим звуком на кінці.

Після того як Чіполла знайшов шпильку, вгадав її власницю й став перед нею навколішки, цей частковий успіх справив таке враження, якого, мабуть, не справила б навіть цілковита перемога, і публіка винагородила його бурхливими оплесками.

Чіполла підвівся і витер з лоба піт. Ви розумієте, що, розповідаючи про шпильку, я навів тільки один приклад його праці, який мені найдужче запам’ятався. Але Чіполла кілька разів міняв свій основний трюк, гаючи на це багато часу, і щоразу вплітав у нього нові, дотепні імпровізації, яким сприяв його безперервний контакт з публікою. Найдужче, здавалося, зачарувала його наша господиня: вона надихала його на дивовижні відкриття.

-        Від мене не сховалося, синьйоро, -• сказав він їй, — що у вашому житті були особливі, великі події. Той, хто вміє бачити, зразу помітить над вашим чудесним чолом сяйво, що в минулому, коли я не помиляюся, було ще яскравіше, ніж тепер, сяйво, яке поволі пригасає… Не підказуйте мені! Жодного слова! Поряд з вами сидить ваш чоловік, правда ж?- звернувся він до мовчазного пана Анджольєрі. — Ви чоловік цієї дами, і можна тільки позаздрити вашому щастю. Але в це щастя вриваються спогади… величні спогади… Минуле, здається мені, відіграє у.вашому житті, синьйоро, неабияку роль. Ви знали короля… Чи не зустрічався колись на вашому життєвому шляху король?

-        Не зовсім так, — ледь чутно мовила добра фея наших супів, і її золотаво-карі очі спалахнули на аристократично-блідому обличчі.

-        Не зовсім так? Ні, не король, я сказав це тільки взагалі, приблизно. Не король, не князь, а все ж таки князь, король у високому царстві духа. Великий митець, і ви колись поряд з ним… Ви хочете заперечити мені й не можете, не маєте рішучості, бо я наполовину вгадав. Так! То була велика, відома на весь світ артистка, — її приязнь скрашувала вашу ранню молодість, а священна пам’ять про неї визначає і осяває ціле ваше життя… Ім’я? Чи ж треба називати вам це ім’я, слава якого давно вже злилася із славою батьківщини, так само безсмертна у віках? Елеонора Дузе, — закінчив він тихо й урочисто.

Маленька жінка зіщулилась, переможена його прозірливістю. Оплески вилилися мало не в національну демонстрацію. Майже кожен у залі, а. найперше пожильці вілли «Елеонора», знали про почесне минуле пані Анджольєрі, а тому й могли оцінити інтуїцію кабальєро. От тільки виникало питання, чи не була ця історія відома йому наперед, адже він міг почути про неї зразу після приїзду в Торре, під час першого, професійного ознайомлення з містечком… Але в мене немає ніяких причин раціоналістично сумніватися в його хистові, що на наших очах став для нього фатальним…

Поки що оголосили антракт, і наш володар зник зі сцени. Признаюся, що майже від самого початку своєї розповіді я боявся дійти до цього місця. Вгадати людські думки взагалі неважко, а тут і поготів. Ви, звичайно, спитаєте мене, чому ж ми нарешті не пішли, і я не зумію вам відповісти. Я сам не знаю чому і не можу знайти для себе ніякого виправдання. Вже напевне був початок дванадцятої, а може й більше. Діти поснули. Остання серія трюків набридла їм, і природі легко було вступити в свої права. Вони заснули в нас на колінах — дівчинка в мене, а хлопчик у матері. З одного боку, ми втішали себе тим, що все-таки вони сплять, але з другого, це мало нагадати нам, що час пожаліти дітей і покласти їх у ліжко. Запевняю вас, ми хотіли послухатись цього зворушливого нагадування, щиро хотіли. Ми збудили бідолах і сказали їм, що довше сидіти вже не можна, та вони, тільки-но отямились зі сну, почали благати нас лишитися, а ви ж знаєте, що забрати дітей від якоїсь розваги, не дочекавшись її кінця, можна тільки силоміць, ніякі слова на них не подіють, їм так гарно в чарівника, жалібно казали вони, і невідомо ж, що буде далі, треба почекати хоч до кінця антракту, побачити, з чого він почне, а тим часом вони трохи посплять, аби тільки не йти додому, не лягати в ліжко, поки не скінчиться цей чудесний вечір.

Ми поступилися, сподіваючись, що затримаємось ненадовго, лише на кілька хвилин. Вибачити нашу поступку неможливо і пояснити так само. Може, нам здавалося, що крливже ми сказали «а», зробили помилку, привівши сюди дітей, то мусимо сказати й «б.»? Я вважаю, що це пояснення’ недостатнє. Може, нам самим було цікаво? І так і ні, наші почуття до кабальєро Чіполли були вкрай суперечливі, але, якщо не помиляюся, такі вони були і в усіх глядачів, а проте ніхто не йшов додому. Може, ми піддалися чарам цього чоловіка, що таким дивним способом заробляв свій хліб, чарам, що виходили від нього навіть поза програмою, в перервах між номерами, і паралізували нашу рішучість? З таким же успіхом можна було сказати, що ми лишилися просто з цікавості. Хотілося знати, як закінчиться цей вечір, що так дивно почався, а крім того, Чіполла, йдучи зі сцени, оголосив нам, що його запаси далеко не вичерпані і нас чекають ще цікавіші номери.

Але все це не те, чи, інакше сказати, це ще не все. На запитання, чому ми тепер не пішли звідси, найкраще було б відповісти тими самими словами, що й на інше: чому ми раніше не поїхали з Торре. По-моєму, це одне запитання, і, щоб не завдавати собі клопоту, я міг би просто сказати, що вже відповідав на нього. Тут панував той самий дивний, напружений, тривожно-принйзливий, гнітючий настрій, що й усюди в Торре; скажу навіть більше: в цій залі, паче у фокусі, зосередилась та напруженість, той дивний неспокій, що ним була ніби заряджена тутешня атмосфера, і чоловік, на якого ми очікували, здавався нам втіленням усього цього; і оскільки ми не покинули Торре, то не логічно було робити те саме в меншому масштабі — покидати виставу. Як хочете: приймайте це пояснення нашої нерішучості чи не приймайте, а кращого я просто не можу знайти.

Отже, почався десятихвилинний антракт, що розтягся майже на двадцять хвилин. Діти, захоплені нашою поблажливістю, вже не спали і знайшли собі розвагу. Вони знов почали звертатися до своїх знайомих із стоячих місць: до Антоніо, Гіскардо, до чоловіка, що видавав човни. Приклавши долоні до рота, вони вигукували їм побажання, що їх перейняли від нас: «Хай вам завтра ловиться рибка!», «Щоб були повні неводи!» Потім гукнули Маріо, кельнерові з «Ексквізіто»: «Магіо, ипа сіоссоїаіа є Ьізсоііі!»1. Цього разу він звернув на них увагу і, всміхнувшись, відповів: «ЗиЬііоЬ2. Потім ми не раз згадували цю його привітну, трохи неуважну, меланхолійну усмішку.

  • Маріо, шоколад з бісквітом! (італ.)
  • Зараз! (італ.) 

Так скінчився антракт, пролунав гонг, балачки стихли, публіка знов зосередила свою увагу на сцені, діти нетерпляче випросталися на стільцях, згорнувши на колінах руки. Під час антракту сцена стояла відкритою. Чіполла перевальцем вийшов з-за лаштунків і відразу, ніби конферансьє, почав вести друге відділення своєї програми.

Сторінка: 1 2 3

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Маріо і Чарівник — ІV (стислий переказ). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    загрузка...

    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2017 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru