І знаємо, що в оцінці пізньої Виправдана буде щогодини… Красуня, «європейка ніжна», що пізнала смак слави після виходу першого ж збірника віршів, розпещена захопленою увагою шанувальників і друзів, що звикла до оточення і поклоніння осіб знаменитих і талановитих, — неї малювали відомі художники, великі поети присвячували їй вірші — при цьому занадто самобутня, що занадто впевнена в собі… Така незручна! І — занадто помітна на літературному небокраї. Її не друкували, обливали брудом. Як вона, імовірно, дратувала чиновників від літератури своїм небажанням до них пристосуватися! «Камерна поетеса» — це було далеко не гірше з їхніх визначень. Їй було 25, коли в її вишуканий, наповненою красою, любов’ю, літературою, служінням Музі світ увірвалася війна. «Ми на сто років зостарилися, і це тоді трапилося в годину одну», — починається вірш «Пам’яті 19 липня 1914 року».

 «З пам’яті, як вантаж відтепер зайвий, Зникли тіні пісень і страстей. Їй — спустілої — наказав Всевишній Стати страшною книгою грозових звісток. Та й важко думати і писати про інше, коли всюди «Над хлопцями стогнуть солдатки, овдовілий плач по селу дзенькає». Вона — і поет, і жінка. Уява художника і почуття дружини, матері. Нехай сурмлять газети про Героїзм, Подвиг, Славу — хто краще неї зрозуміє почуття тієї, чий чоловік або син не повернувся додому? І що таке героїзм перед гіркотою втрати? Чи для того тебе носила Я колись на руках… …Без тижня двадцять років Він дивився на боже світло. Після революції встало питання про еміграцію. Виїхало так багато близьких! Але занадто дорогою виявилася рідна земля, рідна мова.

• Мені голос був.
• Він кликав втішно.
• Він говорив: «Іди сюди,
• Залиш свій край глухий і грішний,
• Залиш Росію назавжди.
• Я кров від рук твоїх відмию,
• Із серця вийму чорний сором,
• Я новим ім’ям покрою
• Біль поразок і образ»,
• Але байдуже і спокійно
• Руками я замкнула слух,
• Щоб цим мовленням невартим,
• Не опоганився скорботний дух.

Вірші   ці   не   пройшли   непоміченими серед емігрантів; багато хто дорікав її в тім, що вона служить Радам, замість того, щоб виїхати, служити мистецтву й тій Росії, і тим самим віддає себе і свою країну. Вона ж вважала зрадництвом  кинути  Батьківщину «на розтерзання  ворогам»   -  і   цей  рядок можна вважати програмним для післявоєнного періоду творчості Ахматової.

• Не з тими я, хто кинув землю
• На розтерзання ворогам.
• Їхніх грубих лестощів я не послухаю,
• Їм пісень я своїх не дам.

Треба сказати, що ця обіцянка — «їм пісень я своїх не дам» — вона стримала — хоча для цього необхідна була немислима мужність, і що, властиво, перетворила все її життя в одне суцільне переслідування. Після революції нещастя випливали одне за іншим. Був розстріляний Гумільов, її колишній чоловік; друзі і подруги їхали, гинули або просто пропадали. «Любить, любить крівцю Російська земля», — пише вона після смерті Миколи Степановича. З 75-го року її друкують дуже рідко. До цього часу вона вже зробила свій вибір — неучасть. Немає можливості друкуватися -  є можливість писати, називаючи речі своїми іменами. Вона вивчає Біблію, древніх авторів, Шекспіра, Пушкіна. І — ніякої кон’юнктури. Відвозять у в’язницю сина Лева. Вона проводить нескінченні сімнадцять місяців у тюремних чергах — і пише вірші, які потім складуть поему «Реквієм». «Якось раз хтось «пізнав» мене. Тоді жінка, що стояла за мною,  із блакитними губами, яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння й запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):

•  
  • А Ви це можете описати? І я сказала: — Можу.

Тоді щось начебто посмішки сковзнуло по тому, що колись було її обличчям». Якою безстрашністю треба було бути, щоб у ті роки складати такі вірші — і читати їх знайомим, коли посадити і розстріляти могли за те, що слухав — і не доніс. Але жоден із численних слухачів не видав її. У той час, як офіційна преса або не помічала її, або критикувала за «камерність», вірші її листувалися від руки, вивчалися напам’ять — і читалися скрізь, у тому числі і у тюремних камерах. Їхня щирість і глибина цінувалися читачами куди більше, ніж «зразковість» офіційної поезії. Почалася Велика Вітчизняна війна. Ахматову вона наздогнала у Ленінграді. Колись, після революції, вона не змогла покинути Росію, тепер для неї так само немислимо представити, що можна віддати її ворогу. Ніхто не замовляє їй вірші. Вони пишуться по велінню серця — і відразу здобувають всенародну популярність. У критичний час, під бомбуваннями, вона виявляється потрібна — навіть «Правда» не гидує її віршами, друкує знамениту «Мужність».

•  
  •  
    • Не страшно під кулями мертвими лягти,
    • Не гірко залишитися без даху, -
    • І ми збережемо тебе, російська мова,
    • Велике російське слово,
    • Вільним і чистим тебе пронесемо,
    • І онукам дамо, і від полону врятуємо
    • Навіки.

Після війни Ахматову привітали на багатолюдних мітингах і літературних вечорах. Їй влаштовували овації. Імовірно, ця — занадто помітна — популярність поетеси і викликала реакцію влади. У 1946 році вийшла у світ постанова ЦК  ВКП(б)   «Про  журнали  «Зірка»  і  «Ленінград»»,   а  потім   виступив   і   секретар ЦК ВКП(б) Жданов. Ахматова знову була оголошена «поза законом» — поза літературою. « Що сказився   барін»,    «убогий   діапазон   поезії»… Її вигнали зі Спілки письменників і заборонили друкуватися. «Ну що ж, це вже було. Забудуть? — от чим здивували! Мене забували не раз. Сто разів я лежала у могилі, де, може бути, я і зараз. А муза і глухнула і сліпнула, у землі зотлівала зерном, щоб після, як Фенікс із попелу, В ефірі повстати блакитному». У той час, коли «народні поети» друкували «Цивільні вірші», прославляючи генеральну лінію партії, Ганна Ахматова пройшла той же тяжкий шлях позбавлень і втрат, вічного очікування, що і вся її країна. Вона мала повне право про себе сказати: « Я була тоді з моїм народом.  Там, де мій народ, до нещастя, був». Цим вона заслужила щире звання народного поета і тим, що, на відміну від багатьох і багатьох, не змінила ні своєму таланту, ні друзям, ні поглядам. Хоча іноді це було дуже важко.

• З-під яких руїн говорю,
• З-під якого я кричу обвалу,
• Як у негашеному вапні горю

Під зводами смердючого підвалу, — пише вона у 1959 році. Але і тоді надія не залишає її, недарма вірш закінчується рядками:

• І все ж таки почують голос мій,
• І все ж таки знову йому повірять.

Але не своя доля її тривожить. Створення меморіалу    жертвам    сталінських    репресій  — от що займає Ахматову наприкінці 50-х — початку 60-х років. Совість не дозволяла їй славити те, що відбувається в країні — і  «заважає» стати офіційно визнаним «всенародним поетом». «І проходять десятки років. Катування, висилання і смерті… Співати я В цьому жаху не можу», — так вона писала у «Поемі без героя». Можливо, їй було легше вистояти, тому що вона рано зрозуміла, що талановита. Ахматова занадто поважала поезію, а значить і себе — як Поета, щоб плазувати перед ким-небудь зі страху або заради «якихось благ». «Поет — це той, кому нічого не можна дати і у кого нічого не можна відняти», — її улюблена фраза. Її доля — зразок достоїнства, сили і мужності. Маленька тендітна жінка, яку не змогла зломити вся державна машина.

Сподобався твір? Збережи в закладках - » «Камерна поетеса» (цивільна лірика Г. Ахматової). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

Нет подходящих публикаций