Григорій Косинка ‘Фавст»

Твір розміщено в Твори з зарубіжної літератури від Tvir в Вторник 13 декабря

Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконай і, що Фавст, хоч і виснажений до краю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…

Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи — застигала там, здавалось, разом із слиною.

Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:

— Эй, ты… как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, і Клєнцова без курива і без хліба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом уклякнув і читав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу — «Христос Воскресе, Галю…»

— «Христос Воскресе» — тоже твоє? — запитав з іронією Бейзер.

— У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? — була Фавстова відповідь.

— Троє суток карцера… без хлеба, кровать привинтить. — Бейзер скаженів.

— Кто бросил окурок? — гукав він на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить, отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь.— Камеру лишить на неделю передач и… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм.

Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, аж позеленів од цвілі, по кутках протягувалася вже вода, а зимою вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповідав свою історію немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже він, — кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вічко, і, повіриш, трохи полегшало… Матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з’ясувати собі. Горіла голова, а тюрма, — уяви собі, наша велика тюрма виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…

І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, — ніби кажу йому, — хай скрізь — тюрма, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне фавста згадував і легенди — я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди.

…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя, кров’ю харкаю… Дивно, один поет — цілком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцері:

«Сліпе село лютує,

А Україна кров’ю харка».

Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стіни і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте?..» Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебільшого, намір у деспотів»…

— …Так знайте, — говорив до стіни далі. — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав… Йому все ще здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:

— Каже мені Однорогое: «Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то… Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?»

Конюшина відповів:

— Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, а я… мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…

Так йому нібито сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! — Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах Фавст, пам’ятає, до крові, до кістки прокусив йому руку ту — тільки прикладами врятували життя Однорогому, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.

…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю — тоді перевели до загальної тюрми до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом…

(подати уривки з пісні, настрій)

— Слухай, — каже мені Фавст, — вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда ж? А мені, здається, нема чого сумувати: справді я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле є..

Кінь був у мене — Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу — у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені — такі молоді й завзяті…

На команду: «Кіннота, на коні!» — вихором злітали, острогами дзвонили і стремен нами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бір, бором — ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…

І знову співали старої тюремної пісні:

Слышно там идут…

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь.

Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:

«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, діти цієї землі гниють по тюрмах слов’янських народів, бо самі вони — гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»

Далі все було засмальцьоване так, що годі прочитати. Фавст стояв і довго думав йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників.

«Остання ніч» — зафіксувала його пам’ять. Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…

— …Сьогодні — багата кутя, а я… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвічувала:

— Святий вечір, діти, надходить — не пустуйте!..

І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи:

«Перший пиріжок, мамо, мені».

— Добре, Яцю, тобі… А кому ж? Тільки тобі! — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч — Настусю і бавив обох, а я…

Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була і робітниця в матері найперша: в Оксанчиній косі, пам’ятаю, маком синіла стрічка…

«Чиясь файна молода буде», — подумав. А вона повернулась тоді до мене, засміялася:

— Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нівроку вам, навідуєтеся, а дров урубати, то… «Хай тато!» — пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:

— Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, а я… Та всім убогим людям дадуть землі…

Надходила багата кутя, святий вечір…

— Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві.

Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаски — (підлизані) якісь тютюновим димом; у передніх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия…

Він, Сторожук, вклоняється Бейзерові:

— Хилый какой-то…

Сміється Сторожук.

Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспішать.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він вечері не принесе сюди — прийміть мою, її буду вашим гостем сьогодні.

Він повертається до Клєнцова:

— Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте:

«Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»

Маламет молився богові. Вечір. Ніч.

Сторінка: 1 2 3

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Григорій Косинка ‘Фавст&#187. Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    загрузка...

    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2017 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru