Гранатовий Браслет (переказ стисло) (єпілог)

Твір розміщено в Стислі перекази з української мови від Tvir в Понедельник 23 мая

Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялася на терасу і ввійшла в будинок. Вона ще здалеку почула гучний голос брата Миколи й побачила його високу, суху постать, яка швидко снувала з кутка в куток. Василь Львович сидів біля ломберного столу і, низько нахиливши свою стрижену велику світловолосу голову, креслив крейдою по зеленому сукну.

-        Я давно наполягав! — говорив Микола роздратовано і роблячи правою рукою такий жест, наче кидав на землю якийсь невидимий тягар. — Я давно наполягав, щоб покласти край цим дурнуватим листам. Ще Віра за тебе заміж не виходила, коли я запевняв, що ти й Віра потішаєтеся ними, як дітлахи, бачачи в них тільки смішне… От, до речі, й сама Віра.. Ми, Вірунько, говоримо зараз з Василем Львовичем про цього твого божевільного, про твого Пе Пе Же. Я вважаю, що це листування зухвале й вульгарне.

-        Листування зовсім не було, — холодно зупинив його Шеїн. — Писав лише він один…

Віра почервоніла при цих словах і сіла на диван у тіні великої латанії.

-        Я перепрошую за вислів, — сказав Микола Миколайович і кинув на землю, наче відірвавши від грудей, невидимий важкий предмет.

-        А я не розумію, чому ти називаєш його моїм, — докинула слово Віра, утішена підтримкою чоловіка. — Він так само мій, як і твій…

-        Добре, ще раз перепрошую. Словом, я хочу тільки сказати, що його дурницям треба покласти край. Справа, по-моєму, переходить за ті межі, де можна сміятися й малювати забавні малюночки… Повірте, якщо я тут про щось клопочусь і про щось хвилююся, — так це тільки про добре ім’я Віри і твоє, Василю Львовичу.

-        Ну, це ти, здається, вже далеко сягнув, Колю, — заперечив Іїїеїн.

-        Можливо, можливо… Але ви легковажно ризикуєте потрапити в смішне становище.

-        Не бачу, яким чином, — сказав князь.

-        Уяви собі, що цей ідіотський браслет, — Микола підняв червоний футляр зі столу і відразу ж гидливо кинув його на місце… — що ця дивовижна попівська штучка залишиться в нас, чи ми її викинемо, чи подаруємо Даші. Тоді, по-перше, Пе Пе Же може хвалитися своїм знайомим чи товаришам, що княгиня Віра Миколаївна Шеїна приймає його подарунки, а по-друге, перший же випадок заохотить його до подальших подвигів. Завтра він надсилає каблучку з брильянтами, післязавтра кольє із перлів, а там — дивись — сяде на лаву підсудних за розтрату чи підробку, а князі Шеїни будуть викликані як свідки… Дуже приємне становище!

-        Ні, ні, браслет треба неодмінно відіслати назад! — вигукнув Василь Львович.

-        Я теж так думаю, — погодилася Віра, — і якомога швидше. Але як це зробити? Адже ми не знаємо ні імені, ні прізвища, ні адреси.

-        О, це вже зовсім дріб’язкова справа! — заперечив зневажливо Микола Миколайович. — Нам відомі ініціали цього Пе Пе Же… Як його, Віро?

-        Ге Ес Же.

ч — От і чудово. Крім того, нам відомо, що він десь служить. Цього цілком достатньо. Завтра ж я беру міський покажчик і відшукую чиновника чи службовця з такими ініціалами. Якщо я його чомусь не знайду, то просто-таки покличу поліцейського розшукного агента й накажу відшукати. На випадок ускладнень у мене буде в руках ось цей папірець з його почерком. Одним словом, завтра до другої години дня я буду знати точно адресу й прізвище цього молодчика і навіть години, в які він буває вдома. А вже оскільки я про це довідаюся, то ми не лише завтра ж повернемо йому його скарб, а також вживатимемо заходів, щоб він уже більше ніколи не нагадував нам про своє існування. ,    — Що ти думаєш зробити? — запитав князь Василь.

-        Що? Поїду до губернатора й попрошу…

-        Ні, тільки не до губернатора. Ти знаєш, які наші стосунки… Отут пряма небезпека потрапити в смішне становище.

-        Мені байдуже. Поїду до жандармського полковника. Він мені приятель по клубу. Нехай він викличе цього Ромео й посварить його пальцем перед носом. Знаєш, як він це робить? Приставить людині палець до самого носа й рукою зовсім не рухає, а тільки лиш один палець у нього хитається, і кричить: «Я, добродію, цього не потерплю-ю-ю!»

Кімната була дуже низькою, але дуже широкою й довгою, майже квадратної форми. Два круглих вікна, зовсім схожих на пароплавні ілюмінатори, ледь-ледь її освітлювали. Та й уся вона була схожа на кают-компанію вантажного пароплава. Уздовж однієї стіни стояло вузеньке ліжко, уздовж іншої — дуже великий і широкий диван, вкритий пошарпаним прекрасним текінським килимом, посередині — стіл, накритий барвистою малоросійською скатертиною.

Обличчя хазяїна спочатку не було видно — він стояв спиною до світла й у збентеженні потирав руки. Він був високий на зріст, сухорлявий, з довгим пухнастим м’яким волоссям,

-        Якщо не помиляюся, пан Желтков? — запитав гордовито Микола Миколайович.

-        Желтков. Дуже приємно. Дозвольте відрекомендуватися.

Він зробив у напрямку до Тугановського два кроки з простягненою рукою. Але тієї ж миті, наче не помічаючи його вітання, Микола Миколайович обернувся до Шеїна.

-        Я тобі казав, що ми не помилилися.

Худі пальці Желткова нервово снували по борту коричневого короткого піджачка, застібаючи й розстібаючи ґудзики. Нарешті він важко вимовив, показуючи на диван і ніяково кланяючись:

-        Прошу покірно. Сідайте.

Тепер його було видно всього: дуже блідий, з ніжним дівочим обличчям, із блакитними очима і впертим дитячим підборіддям з ямочкою посередині; років йому, напевне, було близько тридцяти-тридця-ти п’яти.

-        Дякую вам, — сказав просто князь Шеїн, роздивляючись на нього дуже уважно.

-        Мегсі, — коротко відповів Микола Миколайович. І обоє залишилися стояти. — Ми до вас усього лише на кілька хвилин. Це — князь Василь Львович Шеїн, губернський предводитель дворянства. Моє прізвище — Мирза-Булат-Тугановський. Я — товариш прокурора. Справа, про яку ми будемо мати честь говорити з вами, однаково стосується і князя і мене, чи, точніше, дружини князя, а моєї сестри.

Желтков, зовсім розгубившись, опустився раптом на диван і пролепетав омертвілими губами: «Прошу, добродії, сідати». Але, напевне, згадав, що вже безуспішно пропонував те ж саме раніше, підхопився, підбіг до вікна, посмикуючи волосся, і повернувся назад на колишнє місце. І знову його тремтячі руки забігали, смикаючи ґудзика, пощипуючи світлі рудуваті вуса, торкаючись раз у раз обличчя.

-        Я до ваших послуг, ваше сіятельство, — вимовив він глухо, ди

влячись на Василя Львовича благаючими очима.

Але Шеїн промовчав. Заговорив Микола Миколайович:

-        По-перше, дозвольте повернути вам вашу річ, — сказав він і, діставши з кишені червоний футляр, акуратно поклав його на стіл. — Вона, звичайно, робить честь вашому смаку, але ми дуже просили б вас, щоб таких сюрпризів більше не-було.

-        Пробачте. Я сам знаю, що дуже завинив, — прошепотів Желтков, дивлячись униз, на підлогу, і червоніючи. — Може, дозволите стаканчик чаю?

-        Розумієте, пане Желтков, — провадив далі Микола Миколайович, начебто не дочувши останніх слів Желткова. — Я дуже радий, що ви порядна людина, джентльмен, здатний розуміти з півслова. І я думаю, що ми домовимося відразу. Адже, якщо я не помиляюся, ви не даєте спокою княгині Вірі Миколаївні вже, мабуть, сім-вісім років?

-        Так, — відповів Желтков тихо й опустив вії благоговійно.

-        І ми дотепер не вживали проти вас ніяких заходів, хоча — погодьтеся — це не тільки можна було б, а навіть і потрібно було зробити. Чи не так?

-        Так.

-        Так. Але останнім вашим вчинком, саме надсиланням цього ось самого гранатового браслета, ви переступили ті межі, де закінчується наше терпіння. Розумієте? — закінчується. Я від вас не приховаю, що першою нашою думкою було звернутися за допомогою до влади, але ми не зробили цього, і я дуже радий, що не зробили, тому що — повторюю — я відразу побачив, що ви шляхетна людина.

-        Пробачте. Як ви сказали? — запитав раптом уважно Желтков і розсміявся. — Ви хотіли звернутися до влади?.. Саме так ви сказали?

Князь присунув стілець до столу й сів. Він не зводив очей з цієї дивної людини, і в погляді його був подив, а також пристрасна, серйозна зацікавленість.

-        Розумієте, шановний, ці заходи від нас»нікуди не втечуть, — дещо нахабно провадив далі Микола Миколайович. — Вдиратися до чужого сімейства…

-        Вибачте, я вас переб’ю…

-        Ні, вибачайте, тепер уже я вас переб’ю… — майже закричав прокурор.

— Воля ваша. Говоріть. Я слухаю. Але в мене є кілька слів для князя Василя Львовйча.

І, не звертаючи більше уваги на Тугановського, він сказав;

-        Зараз настала найважча хвилина в моєму житті. І я повинен, кня-вю, говорити з вами поза всякими умовностями… Ви мене вислухаєте?

-        Слухаю, — сказав Шеїн. — Ах, Колю, та помовчи ти, — сказав пін нетерпляче, помітивши гнівний жест Тугановського. — Говоріть.

Желтков протягом кількох секунд ловив ротом повітря, наче задихаючись, і раптом покотився, як у прірву. Говорив він одними щелепами, губи в нього були білі й не рухалися, як у мертвого.

Сторінка: 1 2 3

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Гранатовий Браслет (переказ стисло) (єпілог). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2019 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru