Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина третья)

Твір розміщено в Стислі перекази з української мови від Tvir в Понедельник 23 мая

Усі сміялися. Усміхалася й Анна своїми примруженими очима. Густав Іванович реготав голосно й захоплено, і його голова з худим, обтягненим гладенькою блискучою шкірою обличчям, із прилизаним рідким, світлим волоссям, із запалими очима, була схожою на череп, що, оскалившись, показував гнилі зуби. Він і зараз обожнював Анну, так само, як в перший день шлюбу, завжди намагався сісти біля неї, непомітно доторкнутися до неї і упадав за нею так закохано й самовдо-волено, що часто ставало за нього і прикро, і ніяково.

Перед тим як уставати з-за столу, Віра Миколаївна машинально перерахувала гостей. Виявилося — тринадцять. Вона була марновірна й подумала про себе: «Оце ось погано! Як мені раніше не спало на думку порахувати?. І Вася винен — нічого не сказав по телефону».

Коли до Шеїних чи до Фрієссе приходили близькі знайомі, то після обіду зазвичай грали в покер, бо обидві сестри страх як любили азартні ігри. В обох будинках навіть усталилися щодо цього свої правила: усім гравцям роздавали порівну кістяні жетончики певної ціни, і гра тривала доти, доки всі кості не переходили до одних рук — тоді гра на цей вечір припинялася, хоч як би партнери наполягали на її продовженні. Брати з каси жетони вдруге суворо заборонялося. Такі суворі закони продиктував набутий досвід для приборкання княгині Віри й Анни Миколаївни, які в азарті не знали ніякого спину. Загальний програш рідко сягав ста — двохсот карбованців.

Сіли за покер і цього разу. Віра, яка не брала участі в грі, хотіла вийти на терасу, де накривали до чаю, але раптом ЇЇ з якимось таємничим виглядом викликала з вітальні покоївка.

-        Що трапилося, Дашо? — невдоволено запитала княгиня Віра, про

ходячи у свій маленький кабінет, поруч зі спальнею. — Що це за дур

нуватий вигляд у вас? І що це ви крутите в руках?

Даша поклала на стіл невеличкий квадратний предмет, акуратно загорнений у білий папір і ретельно перев’язаний рожевою стрічечкою.

-        Я, їй-богу, не винувата, ваше сіятельство, — залепетала вона, спалахнувши рум’янцем від образи. — Він прийшов і сказав…

-        Хто такий — він?

-        Червона шапка, ваше сіятельство… посильний.

-        І що ж?

-        Прийшов на кухню і поклав ось це на стіл. «Передайте, каже, вашій барині. Але тільки, каже, їй особисто в руки». Я запитую: «від кого? А він каже: «Тут усе позначено». І з тими словами втік.

-        Підіть наздоженіть його.

-        Ніяк не наздоженеш, ваше сіятельство. Він приходив під час обіду, я тільки вас не наважувалася турбувати, ваше сіятельство. Це було півгодини тому.

-        Ну добре, йдіть.

Вона розрізала ножицями стрічку й кинула в кошик разом з папером, на якому була написана ЇЇ адреса. Під папером був невеликий ювелірний футляр червоного плюшу, видно, щойно з магазину. Віра підняла кришечку, підбиту блідо-голубим шовком, і побачила втиснутий у чорний оксамит овальний золотий браслет, а в ньому дбайливо складену красивим восьмикутником записку. Вона швидко розгорнула папірець. Почерк здався їй знайомим, але, як справжня жінка, вона зараз же відклала записку вбік, щоб подивитися на браслет.

Він був золотий, низькопробний, дуже товстий, але дутий і з зовнішнього боку весь суцільно вкритий невеликими старовинними, погано відшліфованими гранатами. Зате посередині браслета здіймалися, оточуючи якийсь дивний маленький зелений камінчик, п’ять прекрасних гранатів-кабошонів, кожен завбільшки з горошину. Коли Віра випадковим рухом вдало повернула браслет перед світлом електричної лампочки, то в них, глибоко під гладенькою яйцеподібною поверхнею, раптом зайнялися чарівні густо-червоні живі вогні.

«Наче кров!» — подумала з несподіваною тривогою Віра.

Потім вона згадала про лист і розгорнула його. Вона прочитала такі рядки, написані дрібно, чудовим каліграфічним почерком:

«Ваше Сіятельство,

Високошановна Княгине

Віро Миколаївно!

Шанобливо вітаючи Вас зі світлим і радісним днем Вашого Ангела, я насмілююся піднести Вам мій скромний вірнопідданський подарунок».

«О, це — той!» — невдоволено подумала Віра. Проте дочитала листа…

 «Я ніколи не дозволив би собі подарувати Вам щось, обране мною особисто: для цього я не маю ні права, ні тонкого смаку і — визнаю — ні грошей. Утім, думаю, що й на всьому світі не знайдеться скарбу, ічдного прикрасити Вас.

Але цей браслет належав ще моїй прабабі, а останньою, за часом, його носила моя покійна матінка. Посередині, між великими каменями, Ви побачите один зелений. Це дуже рідкісний сорт гранату — зелений гранат. За стародавнім переказом, що зберігся в нашій родині, він має властивість дарувати талант передбачення тим жінкам, які його носять, і відганяє від них важкі думки, чоловіків же охороняє від насильницької смерті.

Усі камені з» точністю перенесено сюди зі старого срібного браслета, і Ви можете бути впевнені, що до Вас ніхто ще цього браслета не носив.

Ви можете зараз же викинути цю смішну іграшку чи подарувати її комусь, але я буду щасливий і тим, що «до неї торкалися Ваші руки.

Благаю Вас не гніватися на мене. Я червонію при згадці про мою зухвалість сім років тому, коли Вам, панянці, я насмілювався писати дурні й дикі листи і навіть сподіватися на відповідь. Тепер у мені залишилося тільки благоговіння, вічна глибока пошана й рабська відданість. Я вмію тепер тільки бажати щохвилини Вам щастя й радіти, якщо Ви щасливі. Я подумки кланяюся до землі меблям, на яких Ви сидите, паркету, по якому Ви ходите, деревам, що Ви мимохідь торкаєте, прислузі, з якою Ви говорите. У мене немає навіть заздрості ні до людей, ні до речей.

Ще раз прошу вибачити, що потурбував Вас довгим, непотрібним листом.

Ваш до смерті й після смерті покірний слуга.

Г. С. Ж.»

«Показати Васі чи не показати? І якщо показати — то коли? Зараз чи після гостей? Ні, вже краще після — тепер не тільки цей нещасний буде смішний, але і я разом з ним».

Так розмірковувала княгиня Віра й не могла відвести погляд від п’ятьох червоних кривавих вогнів, що тремтіли усередині п’ятьох гранатів.

Полковника Понамарьова заледве вдалося змусити сісти грати в покер. Він говорив, що не знає цієї гри, що взагалі не визнає азарту навіть жартома, що любить і порівняно добре грає лише у вінт. Однак він не вистояв перед проханнями і зрештою погодився.

Спочатку його доводилося вчити й поправляти, але він досить швидко освоївся з правилами покеру, і от не минуло й півгодини, як усі фішки опинилися перед ним.

- Так не можна! — сказала з комічною образою Анна. — Хоч би трохи дали похвилюватися.

Троє з гостей — Спєшніков, полковник і віце-губернатор, тупуватий пристойний і нудний німець, були людьми того типу, що їх Віра аж ніяк не знала, чим їх розважати і що з ними робити. Вона склала для них вінт, запросивши четвертим Густава Івановича. Анна здалеку, на знак вдячності, прикрила очі повіками, і сестра відразу її зрозуміла. Усі знали, що коли не посадити Густава Івановича за карти, то він увесь вечір буде ходити коло дружини, наче пришитий, скалячи свої гнилі зуби на обличчі, схожому на череп, і псуючи дружині настрій.

Тепер усі пожвавилися й відчували себе невимушено. Васючок співав упівголоса, під акомпанемент Женні Рейтер, італійські народні кан-цонети і рубінштейнівські східні пісні. Голосок у нього був слабенький, але приємного тембру, слухняний і правильний. Женні Рейтер, дуже вимоглива музикантка, завжди охоче йому акомпанувала. Утім, говорили, що Васючок за нею упадає.

У кутку на кушетці Анна заповзято кокетувала з гусаром. Віра підійшла і прислухалася усміхаючись.

-          Ні, ні, ви, будь ласка, не смійтеся, — весело говорила Анна, мру

жачи на офіцера свої милі, задерикуваті татарські очі. — Ви, звичай

но, вважаєте за гідну справу летіти стрімголов перед ескадроном і бра

ти бар’єри на скачках. Але подивіться-но лише на наші справи. От тепер

ми щойно закінчили з лотереєю-аллегрі. Ви думаєте, це було легко?

Фу! Юрба, накурено, якісь двірники, візники, я не знаю, як їх там

звати… І усі липнуть зі скаргами, з якимись образами… І цілісінький

день на ногах. А попереду ще має відбутися концерт на користь бідних

інтелігентних трудівниць, а там ще білий бал…

-        На якому ви, хочу сподіватися, не відмовите мені в мазурці? — докинув слово Бахтинський і, трохи нахилившись, клацнув під кріслом шпорами.

-        Дякую… Але найболючіше моє місце — це наш притулок. Розумієте, притулок для порочних дітей…

-          0, цілком розумію. Це, напевно, щось дуже смішне?

-          Припиніть, як вам не соромно глузувати з таких речей. Але ви розумієте, у чому наше нещастя? Ми хочемо дати притулок цим нещасним дітям, з душами, сповненими успадкованих вад і поганих прикладів, хочемо обігріти їх, обласкати…

-        Гм!..

-        …підняти їхню моральність, розбудити в їхніх душах свідомість обов’язку… Ви мене розумієте? І от до нас щодня приводять дітей сотнями, тисячами, але між ними — жодного порочного! Коли запитаєш батьків, чи не порочна дитина — так уявіть собі, — вони навіть ображаються! І от притулок відчинено, освячено, усе готове — і жодного вихованця, жодної вихованки! Хоч премію пропонуй за кожну доставлену порочну дитину.

-        Анно Миколаївно, — серйозно і вкрадливо перебив її гусар. — Навіщо премію? Візьміть мене безкоштовно. Слово честі, більш порочної дитини ви ніде не відшукаєте.

-        Перестаньте! З вами не можна говорити серйозно, — зареготала вона, підкидаючись на спинку кушетки й виблискуючи очима.

Сторінка: 1 2

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина третья). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2019 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru