Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина друга)

Твір розміщено в Стислі перекази з української мови від Tvir в Понедельник 23 мая

Після п’ятої години стали з’їжджатися гості. Князь Василь Льво-вич привіз із собою вдову сестру Людмилу Львівну, за чоловіком Дура-сову, огрядну, добродушну й незвичайно мовчазну жінку; світського молодого багатого марнотратника й гульвісу Васючка, якого все місто знало під цим фамільярним ім’ям, дуже приємного в товаристві завдяки вмінню співати и декламувати, а також улаштовувати живі картини, спектаклі і благодійні базари; знамениту піаністку Женні Рейтер, подругу княгині Віри по Смольному інституту, а також свого шурина Миколу Миколайовича. Після них приїхав на автомобілі чоловік Анни, З голеним товстим, потворно’ величезним професором Спєшніковим і з місцевим віце-губернатором фон Зекком. Пізніше за всіх приїхав генерал Аносов, у гарному найманому ландо, у супроводі двох офіцерів: штабного полковника Понамарьова, передчасно постарілого, худого, жовчного чоловіка, виснаженого непосильною канцелярською роботою, і гвардійського гусарського поручика Бахтинського, який славився в Петербурзі як кращий танцюрист і незрівнянний розпорядник балів. Генерал Аносов, огрядний, високий, сивочолий старий, важко злазив з підніжки, тримаючись однією рукою за поручні козел, а іншою — за задок екіпажа. У лівій руці він> тримав слуховий ріжок, а в правій — ціпок з гумовим наконечником. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м’ясистим носом і з тим добродушно-величним, дещо погордливим виразом у примружених очах, розташованих променистими, припухлими напівколами, який властивий мужнім і простим людям, що бачили часто і близько перед своїми очима небезпеку і смерть. Обидві сестри, які здалеку його пізнали, підбігли до коляски саме вчасно, щоб напівжартівливо, напівсерйозно підтримати старого по обидва боки.

-        Наче… архієрея! — сказав генерал ласкавим хрипкуватим басом.

-        Дідусю, любий, дорогий! — говорила Віра тоном легкого докору. — Щодня вас чекаємо, а ви хоч би очі показали.

-г- Дідусь у нас на півдні всяку совість втратив, — засміялася Анна. — Можна було б, здається, згадати про хрещену дочку. А ви тримаєте себе донжуаном, безстиднику, і зовсім забули про наше існування…

Сповнений величавої гідності генерал зняв кашкета і цілував по черзі руки в обох сестер, потім цілував їх у щоки, а потім знову в руки.  

-        Дівчатка… зачекайте… не сваріться, — говорив він, віддихуючи після кожного слова, що траплялося з ним після давньої задишки. — Слово честі… лікарі ці жалюгідні… усе літо купали мої ревматизми… у якомусь брудному… киселі… жахливо пахне… І не випускали… Ви перші… до кого приїхав… Страшенно радий… з вами побачитися… Як вам живеться?.. Ти, Вірунько… зовсім леді… дуже стала схожою… на покійницю матір… Коли хрестити покличеш?

-        Ой, боюся, дідусю, що ніколи…

-        Не втрачай надію… усе попереду… Молися Богу… А ти, Аню, зовсім не змінилася… Ти й у шістдесят років… будеш така ж вертуха. Постривайте… Давайте я вам відрекомендую панів офіцерів.

-        Я вже давно мав цю честь! — сказав полковник Понамарьов, кланяючись.

-        Я був відрекомендований княгині в Петербурзі, — підхопив гусар.

-        Ну, так рекомендую тобі, Аню, поручика Бахтинського. Танцюрист і бешкетник, але добрий кавалерист. Візьми-но, Бахтинський, будь ласка, там з коляски… Ходімо, дівчатка… Чим, Вірунько, будеш частувати? У мене… після лиманного режиму… апетит, як у випускного… прапорщика.

Генерал Аносов був бойовим товаришем і відданим другом покійного Мирза-Булат-Тугановського. Всю ніжну дружбу й любов після смерті князя він переніс на його дочок. Він знав їх ще зовсім маленькими, а молодшу Анну навіть хрестив. Тоді — як і дотепер — він був комендантом великої фортеці в м. К., яка, однак, майже втратила своє значення, і щодня бував у будинку Тугановських. Діти страшенно любили його за те, що він балував їх, приносив подарунки, водив до цирку й театру і за те, що ніхто так захоплююче не вмів гратися з ними, як Лносов. Але найбільше їх зачаровували і найміцніше закарбувалися в їхній пам’яті його розповіді про військові походи, бої і стоянки на бі-ііуаках, про перемоги й відступи, про смерть, рани й люті морози, — неквапливі, епічно-спокійні, щиросерді спогади, що розповідалися між вечірнім чаєм і тією нудною годиною,» коли дітям кажуть іти спати.

Як на теперішні звичаї, цей уламок старовини здавався велетенською, надзвичайно яскравою постаттю. У ньому поєднувалися саме ті прості, але зворушливі і глибокі риси, що навіть і в часи його молодості набагато частіше зустрічалися в рядових, ніж в офіцерах, ті суто російські, мужицькі риси, що у поєднанні дають піднесений образ, який робив іноді нашого солдата не тільки непереможним, але й великомучеником, майже святим, — риси, що складалися з нехитрої, наївної віри, ясцого, добродушно-веселого погляду на життя, холодної і ділової відваги, покірності перед лицем смерті, жалю до переможеного, нескінченного терпіння і вражаючої фізичної і моральної витримки.

Аносов, починаючи з польської війни, брав участь у всіх кампаніях, крім японської. Він і на цю війну пішов би не вагаючись, але його не покликали, а в нього завжди було велике за своєю скромністю правило: «Не лізь на смерть, поки тебе не покличуть». За всю свою службу він не тільки ніколи не відшмагав, але навіть не вдарив жодного солдата. Під час польського заколоту він відмовився одного разу розстрілювати полонених, незважаючи на особистий наказ полкового командира. «Шпигуна я не тільки розстріляю, — сказав він, — але, якщо накажете, особисто вб’ю. А це полонені, і я не можу». І сказав він це так просто, шанобливо, без натяку на виклик чи хизування, дивлячись прямо в очі начальнику своїми ясними, твердими очима, що йому, замість того щоб самого розстріляти, дали спокій.

У війну 1877-1879 років він дуже швидко дослужився до чина полковника, незважаючи на те, що був малоосвічений, чи, як він сам висловлювався, скінчив лише «ведмежу академію». Він брав участь у переправі через Дунай, переходив Балкани, відсиджувався на Шип-ці, був в останній атаці Плевни; його поранило один раз важко, чотири — легко, і, крім того, тяжко контузило осколком гранати в голову. Радецький і Скобелєв знали його особисто і ставилися з винятковою повагою. Саме про нього і сказав якось Скобелєв: «Я знаю одного офі* цера, який значно хоробріший за мене, — це майор Аносов».

З війни він повернувся майже глухий через поранення осколком гранати, із хворою ногою, на якій були ампутовані три відморожених, під час балканського переходу, пальці, з найжорстокішим ревматизмом, нажитим на Піипці. Його хотіли було після закінчення двох років мирної служби запроторити у відставку, але Аносов як затявся. Отут йому дуже доречно допоміг своїм впливом начальник краю, живий свідок його холоднокровної мужності під час переправи через Дунай. У Петербурзі вирішили не засмучувати заслуженого полковника, і йому дали довічне місце коменданта в м. К. — посаду не так потрібну в цілях державної оборони, як почесну.

У місті його всі знали від малого до старого і добродушно посміювалися над його слабкостями, звичками й манерою вдягатися. Він завжди ходив без зброї, у старомодному сюртуку, у кашкеті з великими полями і з величезним прямим козирком, з ціпком у правій руці, зі: слуховим ріжком у лівій і неодмінно в супроводі двох ожирілих, ледачих, хрипких мопсів, у яких завжди кінчик язика був висунутий назовні і прикушений. Якщо йому під час звичайної ранкової прогулянки доводилося зустрічатись із знайомими, то перехожі за кілька кварталів чули, як кричить комендант і як дружно слідом за ним гавкають його мопси.

Як і більшість глухих, він був палким шанувальником опери, й іноді, під час якого-небудь млосного дуету, раптом на весь театр лунав його виразний бас: «Але ж чисто взяв до, чорт візьми! Наче горіха розгриз». Було чути стриманий сміх, але генерал навіть і не підозрював про це: за своєю наївністю він думав, що пошепки обмінявся зі своїм сусідом свіжим враженням.’

Виконуючи обов’язки коменданта, він досить часто, разом зі своїми мопсами, відвідував головну гауптвахту, де дуже затишно за війтом, чаєм і анекдотами відпочивали від обтяжливої військової служби арештовані офіцери. Він уважно розпитував кожного: «Як прізвище? Ким посаджений? На скільки? За що?» Іноді зовсім несподівано хвалив офіцера за бравий, хоча і протизаконний вчинок, іноді починав розпікати й так кричати, що його бувало чутно на вулиці. Але, накричавшись вдосталь, він без усяких переходів і пауз довідувався, звідкіля офіцеру носять обід і скільки він за нього платить. Траплялося, що який-небудь нікчемний підпоручик, присланш\для довгострокового відсиджування з такої глушини, де навіть не було власної гауптвахти, зізнавався, що він, через безгрішшя, задовольняється із солдатського казана. Аносов негайно розпоряджався, щоб бідоласі носили обід з комендантського будинку, від якого до гауптвахти було не більш двохсот кроків.

У м. К. він і зблизився з родиною Тугановських і так сильно прив’язався до дітей, що для нього стало душевною потребою бачити їх щовечора. Якщо траплялося, що панянки виїжджали куди-небудь чи служба Затримувала самого генерала, то він щиро сумував і не знаходив собі місця у великих кімнатах комендантського будинку. Щоліта він брав відпустку і проводив цілий місяць у маєтку Тугановських, Єгоровському, що знаходився на відстані п’ятдесяти верст від К.

Сторінка: 1 2

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина друга). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2019 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru