Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина четверта)

Твір розміщено в Стислі перекази з української мови від Tvir в Понедельник 23 мая

Догоріли останні промені осіннього вечірнього сонця. Згасла остання багряна, вузенька, як щілина, смужка, що жевріла на самісінькому краєчку обрію, між сизою хмарою і землею. Уже не стало видно ні землі, ні дерев, ні неба. І тільки тремтливі зорі сяяли над головою в чорному небі, та блакитний промінь від маяка піднімався прямо вгору тонким стовпом і наче розхлюпувався там об небесний купол рідким, туманним, світлим колом. Нічні метелики билися, налітаючи на скляні ковпаки свічок. Зірчасті квіти білого тютюну в палісаднику запахли гостріше з темряви і прохолоди.

Спєшніков, віце-губернатор і полковник Понамарьов давно вже поїхали, обіцяючи відправити коней назад з трамвайної станції за комендантом. Інші гості сиділи на терасі. Генерала Аносова, незважаючи на його протести, сестри змусили вдягти пальто й закутали ноги теплим пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина Рогатага, поруч з ним по обидва боки сиділи Віра й Анна. Вони дбайливо доглядали за генералом, наповнювали важким, густим вином його тонку склянку, підсували сірники, нарізали сир і так далі. Старий комендант мружився від блаженства.

-        Та-ак… Осінь, осінь, осінь, — говорив старий, дивлячись на во

гонь свічки й задумливо похитуючи головою. — Осінь. От і мені вже надійшов час збиратися. Б^х, а прикро ж як! Тільки-но настали гожі днинки. Отут би жити та жити на березі моря, у тиші, спокійненько…

-        І пожили б у нас, дідусю, — сказала Віра.

-        Не можна, дорогенька, не можна. Служба… Відпустка скінчилася… А що й говорити, добре було б! Ти подивися тільки, як троянди пахнуть… Звідси чую. А влітку жодна квітка не пахла в спеку, тільки біла акація… та й то цукерками.

Віра вийняла з вазочки дві маленькі троянди, рожеву, й кармінну, і встромила їх у петлицю генеральського пальто.

-        Спасибі, Вірунько. — Аносов нахилив голову до борта шинелі, понюхав квіти й раптом посміхнувся славною старечою посмішкою.

-        Прийшли ми, пам’ятаю, до Бухареста і розмістилися по квартирах. Ось якось іду я вулицею. Раптом повіяло на мене сильним запахом троянд, я зупинився і побачив, що між двома солдатами стоїть чудовий кришталевий флакон з трояндовою олією. Вони вже змазали нею чоботи і також замки рушниць. «Що це у вас таке?» — запитую. «Якась олія, ваше високоблагородіє, клали її в кашу, так не годиться, так і дере рота, а пахне вона гарно». Я дав карбованця, і вони з радістю її віддали мені. Олії вже лишалося не більше половини, але, судячи з ЇЇ дорожнечі, було ще принаймні на двадцять червінців. Солдати, дуже задоволені, додали: «Так ось іще, ваше високоблагородіє, якийсь турецький горох, скільки його не варили, а все не піддається проклятий». Це була кава; я сказав їм: «Це тільки для турків годиться, а солдатам не підходить». На щастя, опіуму вони не наїлися. Я бачив у деяких місцях коржики з нього, затоптані в бруд.

-        Дідусю, скажіть відверто, — попросила Анна, — скажіть, чи відчували ви страх під час боїв? Боялися?

-        Як це дивно, Анночко: боявся — не боявся. Ясна річ — боявся. Ти не вір, будь ласка, тому, хто тобі скаже, що не боявся і що свист куль для нього — найсолодша музика. Це чи псих, чи хвалько. Усі однаково бояться. Тільки один увесь від страху розкисає, а інший себе тримає в руках. І бачиш: страх залишається завжди той самий, а вміння тримати себе з досвідом усе зростає: тож ми знаємо і героїв, і хоробрих. Ось так. Але злякався я.одного разу мало не до смерті.

-        Розкажи, дідусю, — попросили в один голос сестри.

Вони й нині слухали розповіді Аносова так само захоплено, як і колись у їхньому ранньому дитинстві. Анна навіть мимоволі зовсім по-дитячому розставила лікті на столі й вмостила підборіддя на складені п’яти долонь. Була якась затишна принадність у його неквапливій і наївній оповіді. І сама побудова фраз, якими він передавав свої військові спогади, мимохіть набувала в нього дивного, незграбного, трохи книжкового характеру. Наче він розповідав за якимось милим давнім стереотипом.

-        Розповідь дуже коротка, — озвався Аносов. — Це було на Щип

ці, взимку, уже після того як мене контузили в голову. Жили ми в зем

лянці, вчотирьох. От саме тут зі мною і трапилася страшна пригода.

Одного разу вранці, коли я встав з постелі, примарилося мені, що я не

Яків, а Микола,, і ніяк не міг прийти до тями. Зрозумівши, що в мене

потьмарення розуму, закричав, щоб подали мені води, змочив голову,

і розум мій повернувся.

-        Уявляю, Якове Михайловичу, скільки ви там перемог одержали! над жінками, — сказала піаністка Женні Рейтер. — Ви, напевне, за-1 молоду дуже вродливими були.

-        О, наш дідусь і тепер красень! — вигукнула Анна.

Красенем не був, — спокійно посміхаючись, сказав Аносов. — Але і мною теж не гидували. От у цьому ж Бухаресті був дуже зворуш ливий випадок. Коли ми в нього вступили, то мешканці зустріли нас на міській площі гарматною стріляниною, від чого постраждало бага-; то вікон; але ті, на яких була поставлена в склянках вода, — залишилися непошкоджені. Звідки я про це довідався? А ось звідки. Прийшов-і ши на відведену мені квартиру, я побачив, що на віконці стоїть низенька кліточка, на ній була великого розміру кришталева пляшка з прозорою водою, у ній плавали золоті рибки, і між ними сиділа на малень-і кому сідальці канарка. Канарка у воді! — це мене здивувало, але, оглянувши, побачив, що в пляшці дно широке і втиснене глибоко в середину, | так що канарка вільно могла влітати туди й сидіти. Після цього зізнався сам собі, що я дуже нездогадливий.

Увійшов я в будинок і бачу дуже гарненьку болгарочку. Я показав їй квитанцію на постій, а заразом уже й спитав, чому в них після канонади вціліли шибки, і вона мені пояснила, що це через воду. А також пояснила і про канарку: до чого я був некмітливий!.. І от серед розмови погляди наші зустрілися, між нами пробігла іскра, подібна до електричної, і я відчув, що закохався відразу — палко й безповоротно.

Старий замовк і обережно потягнув губами чорне вино.

-        Але ж ви все-таки освідчилися їй потім? — запитала піаністка.

-        Гм… звичайно, освідчився… Але тільки без слів. Це сталося так…

-        Дідусю, сподіваюся, ви не змусите нас червоніти? — зауважила Анна, лукаво сміючись.

-        Ні, ні, — роман був найпристойніший. Бачте, всюди, де ми зупинялися на постій, міські жителі мали свої симпатії та антипатії, але в Бухаресті настільки приязно поставилися до нас мешканці, що коли одного разу я став грати на скрипці, то дівчата зараз же причепурилися і прийшли танцювати, і такий звичай повівся на щодня.

Одного разу, під час танців, увечері, при світлі місяця, я ввійшов у сіни, куди сховалася і моя болтарочка. Побачивши мене, вона стала вдавати, що перебирає сухі пелюстки троянд, які, треба сказати, тамтешні жителі збирають цілими мішками. Але я обійняв її, пригорнув до свого серця й кілька разів поцілував.

…Відтоді, щоразу, коли на небі з’являвся місяць і зорі, поспішав я до своєї коханої і всі денні турботи на якийсь час з нею забував. Коли ж полк наш пішов з тих місць, ми дали одне одному клятву у вічному взаємному коханні і попрощалися назавжди.

-        І все? — запитала розчаровано Людмила Львівна.

-        А чого ж вам більше? — заперечив комендант.

-        Ні, Якове Михайловичу, ви мені пробачте — це не кохання, а просто бівуачна пригода армійського офіцера.

-        Не знаю, люба моя, їй-богу, не знаю — було це кохання чи інше почуття…

-        Та ні… скажіть… невже ви справді ніколи не кохали по-еправж-ньому? Знаєте, таким коханням, що… ну, що… словом… святим, чистим, вічним коханням… неземним… Невже не кохали?

-        Справді, не зумію вам відповісти, — зам’явся старий, піднімаючись із крісла. — Мабуть, не кохав. Спочатку все було ніколи: молодість, гульби, карти, війна… Здавалося, кінця не буде життю, юності і здоров’ю. А потім оглянувся — і бачу, що я вже руїна… Ну, а тепер, Вірунь-ко, не тримай мене більше. Я розпрощаюсь… Гусаре, — звернувся він до Бахтинського, — ніч тепла, ходімо назустріч нашому екіпажу.

-        І я піду з вами, дідусю, — сказала Віра.

-        І я, -г підхопила Анна.

Перед тим як іти, Віра підійшла до чоловіка і сказала йому тихо:

-        Піди подивися… там у мене в столі, у шухлядці, лежить черво

ний футляр, а в ньому лист. Прочитай його.

Анна і Бахтинський йшли попереду, а позаду них, кроків за двадцять, комендант під руку з Вірою. Ніч була така чорна, що в перші хвилини, поки очі не призвичаїлися після світла до темряви, доводилося навпомацки ногами відшукувати дорогу. Аносов, який зберіг, незважаючи на роки, дивну гостроту зору, повинен був допомагати своїй супутниці. Час. від часу він ласкаво погладжував своєю великою холодною рукою руку Віри, що легко лежала на згині його рукава.

-        Смішна ця Людмила Львівна, — раптом заговорив генерал, ніби продовжуючи вголос плин своїх думок. — Скільки разів я в житті спостерігав: як тільки стукне дамі під п’ятдесят, а особливо якщо вона вдова чи стара діва, то так і кортить їй біля чужого кохання покрутитися. Або шпигує, зловтішається і бреше, або лізе влаштовувати чуже щастя, або пишномовно розводиться щодо піднесеного кохання. А я хочу сказати, що люди в наш час розучилися кохати. Не бачу справжнього кохання. Та й сам навіть замолоду не бачив!

Сторінка: 1 2 3

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Гранатовий Браслет (переказ стисло) (частина четверта). Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2019 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru