Чи завжди будемо роздирати Гоголя?

Твір розміщено в Микола Васильович Гоголь від Tvir в Суббота 2 октября

Протиріччя «українське — російське» він не долав й не думав, не збирався долати (або, можливо, не насмілювався, навіть якщо відчував таку спокусу), оскільки це протиріччя було тим, що надихало його творчість. «Скажу вам одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Я сам не знаю, какая у меня душа. Знаю только, что никак не дал бы преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природи слишком щедро одарены богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой: явный знак, что они должны пополнить одна другую». Українську і російську «природи» в самому собі він сприймав як протилежні, що існують нероздільно.

Відмова від якоїсь із них або намагання остаточно підкорити одну іншій призвели б до самознищення Гоголямитця. Зауважимо, що така його самоідентифікація повною мірою відповідає настановам деконструкції. Творча свідомість не лише нездатна позбутися протиріч, що зумовлені етнічним, соціальним, культуральним і мовним оточенням. Якщо їй випадає на долю існувати посеред цих протиріч, то посправжньому творчою вона стає за умови використання їх енергії, коли перетворює їх на форму й засіб своєї реалізації.

Гоголь — український письменник, що писав російською.

З точки зору деконструкції його творчість свідчить про складність і суперечливість шляхів літературного, культурального розвитку, про небажаність і неприпустимість їх спрощення. Дослідницька перспектива, що відкривається за таким визнанням, є складною й певною мірою ще незвичною, вона передбачає необхідність задіяти інструментарій сучасної компаративістики, кроскультуральних і постколоніальних студій. Нещодавня спроба Т. Гундарової розглянути його ранні твори як явище масової літератури, як такі, що закріплювали «малоросійський» кітч у імперському культуральному контексті, засвідчує можливість і наукову значущість довгоочікуваного Прориву в сучасних українських дослідженнях Гоголя. Не можна не погодитися із думками про те, що своє, рідне, українське, він намагався реалізувати насамперед як яскраву екзотичну частину загального колоніального імперського дискурсу — таку, що викликала подив, зацікавленість, симпатію, що певним чином зачудовувала читача. Автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» прагнув, аби імперія сприйняла цю екзотику як близьку, зрозумілу — тобто не чужу, рідну.

Але для Гоголя такий парадокс є нормою художнього мислення. Все ним написане справляє парадоксальне враження: на всьому відбиток надзвичайної творчої енергії, що перетворює кожний твір на досконалу, довершену цілісність, однак всюди зустрічаємо висліди нездоланного безладу, хаосу, над якими митець чи то не має влади, чи то навмисно створює умови для їх розростання. Повісті «Вечорів» здаються радісними та світлими, сповненими доброго гумору, їх таємничість і фантастика не жахають, злі сили тут не здатні остаточно опанувати світом і людиною. Але атмосферу щасливої, лагідної казковості пронизують дивні мотиви, появу й необхідність яких пояснити неможливо.

У першій же повісті «Сорочинський ярмарок» розгортається весела розповідь про те, як герої добре їли й пили на ярмарку, як щиро кохалися, до яких кумедних витівок вдавалися, аби досягнути свого людського щастя (хтось намагався вторгувати побільше грошей, інший прагнув отримати красуню, дехто — дешевих волів, а більшість, здається, тягнулася лишень за горілкою та наїдками). А закінчується все якимись нелюдськими рухами старих жінок напідпитку (немов то сама смерть танцює), суцільною глухою порожнечею навкруги, байдужістю могили, щемом одинокого серця: «…Скучно оставленному! И тяжело и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему». Чому повість закінчується так, навіщо? Жодної відповіді, навіть натяку.

Але її цілісність вщент зруйновано. Внаслідок поєднання Світлого з темним, радісного з сумним мистецький світ позбавляється твердого підґрунтя, все у ньому виявляється мінливим, непевним, здатним обернутися на цілковиту свою протилежність — тут посправжньому панує хаос. Таке його володарювання зумовлене існуванням непримиренних протиріч, невирішувальних антиномій художньої думки митця.

Деконструкція його творів надає можливість нарешті бачити повноту їх справжньої сутності, уникати тієї тенденційної однобічності, з якою прихильники численних соціальних, національних, естетичних доктрин впродовж багатьох десятиріч наполегливо створювали та ще й досі створюють свого, власного Гоголя, такого, що їм до вподоби. Багатьох сучасників приваблював Гоголь, що здавався насамперед завзятим критиком

 соціальної дійсності, тим, що зриває машкару величі, благопристойності з імперського обличчя, що сміється і плаче над мізерністю людського життя, розміняного № дрібниці рослинного існування. Його уявляли налаштованим проти ілюзій романтизму, послідовнії) реалістом, зосередженим на буденній «натурально» життя. В ньому вбачали співця гуманності, здатно» пробуджувати відчуття провини перед скривдженими знедоленими, переконувати в необхідності ревно боронити добро, захищати справедливість. І він дійсно бр таким, поставав і соціальним критиком, і гуманістом, послідовним прихильником правди буття.

Але ж буї водночас і загадковим, темним майстром дивовижни гротескових трансформацій і фантазій, схильним де містицизму будівничим консервативної соціальної і моральної утопії, проповідником, що перетворював літературний труд на високе месіанське служіння. І справг не в тім, що Гоголь поставав різним у різні періоди свого творчого шляху, не в тім, що розвивався, змінювався, еволюціонував, чогось зрікався, а чогось набував Він наділений унікальною здатністю в кожному окремому своєму творі зводити разом всі свої протиріччя, во несхожі, суперечливі прояви своєї особистості — бул» різним у кожну окрему мить свого існування. Ніби йог: більш за все тішила сама можливість споглядати, я» співіснують найзапекліші протиріччя, як із суперечливого виникає загадкова єдність, із несхожого і.неподібного виникає.цілісне, як із протистояння реального й химерного народжується нечувана, небувала та нікому ще не відома правда, утворюється величний художній космос, у глибинах якого нуртує бунтівний неспокій руйнівного хаосу.

Кожен його твір — такий. «Ревізор» недарма сподобався і радикально налаштованим російським інтелігентам, і самому імператору Миколі І. Радикалі’ побачили у комедії те, що було для них найдорогоціннішим: критику російської державної системи Самодержцю критика теж сподобалась, але він був переконаний, що вона спрямована лише проти корумпованого чиновництва, що авторська віра у благу роль верховної влади є непохитною. Хто тут помилявся? Радикали? Імператор? Не помилявся ніхто, але ж і правим ніхто не був. Геніальна п’єса провокує різне ставлення до себе, заохочує суб’єктів рецепції знаходити в ній щось своє, близьке, зрозуміле з точки зору власно’ системи ідеологічних та естетичних уподобань — і водночас опирається будьяким однозначним характеристикам, засвідчує їх обмеженість, недостатність неістинність. її створив митець, якому до снаги поєднання того, що нікому іншому навіть не спадало на думку поєднувати. Він насправді надихався уявленнями про громадянське служіння митця, що має боронити добро й справедливість, виставляти на посміховисько пороки сучасників. Провінційне містечко, в якому поганих чиновників обдурив, всупереч тому, що сам цього майже не бажав, легковажний молодик, було для Гоголя уособленням не лише сутності Російської імперії, але й втіленням людського існування в максимально узагальненому — всесвітньому! — масштабі.

Він відчував себе не лише сатириком, адже був переконаний, що своєю п’єсою пояснює всьому людству, перед якою морального прірвою воно знаходиться. Де того ж п’єса надзвичайно весела. З усіх російських комедіографів лише Гоголь спромігся написати посправжньому смішну комедію про сучасність, її соціальні й моральні проблеми — смішну від першого до останнього слова, до самої «німої сцени». її веселість зумовлює виникнення дивного парадоксу сприйняття: всі персонажі — злодії, шахраї, корупціонери, але кожен з них викликає у глядача не огиду, а напрочуд щиру зацікавленість, навіть якусь незрозумілу і, здається, невмотивовану симпатію. Чомусь жаліємо злодюг, над якими занесено важку державну сокиру розплати. Але це наше відчуття добре вмотивовано й передбачено автором: він був сатириком, був майстром веселої, смішної інтриги, але був ще й великим гуманістом, здатним у кожній, навіть найчорнішій душі розгледіти, відшукати світлі, невмирущі острівці людяності й змусити нас співчувати таким його шуканням. Здивований, що сучасники не розуміють і не хочуть розуміти складної сутності «Ревізора», Гоголь намагався пояснювати, розтлумачувати — даремно. У першій половині XIX сторіччя ніхто не був готовий до сприйняття такої суміші ідейнохудожніх концептів.

Сторінка: 1 2

Сподобався твір? Збережи в закладках - » Чи завжди будемо роздирати Гоголя? . Це не складно, зате не втратиш!

Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций

  • Комментариев нет

    Нові твори

    Извините, комментирование на данный момент закрыто.






    Стислі перекази творів письменників, готові домашні завдання з літератури. Скачати твори з української літератури безкоштовно.
    2009-2018 © Відмінник - шкільні твори з літератури. Дизайн студія. Керівник проекту Nikolayshuk Klavdiy. Зв'язок. Усі твори захищені.

    Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru