Що може бути страшніше й абсурдніше за війну, коли люди, яких Бог обдарував душею й розумом, починають знищувати один одного. А якщо людина, яка змушена брати участь у війні, до того ж має душу поета, то їй набагато важче жити без кривавого безглуздя, бо її місія - пропустити все через себе, осмислити, а чім розповісти всім про пережите. Французький поет Г. Алоллінер, який був учасником Першої світової війни, вражения від воєнних страхіть втілив у фронтових поезіях, які згодом склали «Кілограми»,« Вірші Миру і Війни». Назва збірки відображає експериментаторство поета у самій формі твору. Аполлінер вважав каліграми одним із найважливіших своїх відкриттів, вбачаючи мій синтез поезії і візуальних мистецтв. Вони є наче мальована поезія: текст будується так, що утворює малюнок того предмета, про який ідеться.
Далі весь твір…

Життя людини складається з миттєвостей. Ці миттєвості можна обчислювати дюймами, коли, як у оповіданні Дж. Олдріджа «Останній дюйм» син пілота ціною величезних зусиль долає дюйм за дюймом, рятуючи життя свого батька. Ці миттєвості можна обчислювати деревним листком, як у новелі О. Генрі «Останній листок». Варто впасти з гілки цьому останньому листку плюща - і обірветься життя Джонсі, яка у промозглім, холоднім листопаді хворіла на пневмонію. І тут, думаючи про миттєвості, мимоволі звертаєшся до вірша Р. Кіплінга «Лист до сина». У ньому є такі пронизливі рядки, що завершують твір:

Далі весь твір…

Осінь того року, як завжди, була гнилою, сирою, дощовою. Такий самий непогожий настрій був у Джонсі, молодої художниці. Вона захворіла на пневмонію І цілими днями лежала в ліжку, а перед її очима була глуха стіна. Вигляд фарбованого залізного ліжка, цегляної стіни за вікном, що обридла до нестями, ще більше погіршив настрій хворої. Вона не спроможна була змінити становище, що склалося: Джонсі не могла покинути кімнату хоча б на деякий час. Хвороба прикувала її до ліжка, від високої температури у неї паморочилось у голові, темніло в очах, їй здавалося, що вона помирає. Доглядала її подруга Сью. Лікар скав Сью: «У неї один шанс. І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити…»
Далі весь твір…

«Пісня про Правду» Рільке переносить нас у сиву давнину, де у  Русі, в тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнували польські загарбники. Вони були жорстокими володарями. У цих жорстоких людей у руках були наші церковні ключі, які видавалися за певну окрему платню. Люди були поневолені не тільки фізично, а й духовно. Ми бачимо Київ тих часів. Автор «Пісні про Правду» називає Київ священним містом, де Русь уперше заявила про себе чотирма сотнями священних куполів. Саме це велике місто знищувалося пожежами, а в степах під Києвом є майстрові люди, які не знали, що діється за міськими вежами. Але й там страждали від жорстокості правителів. Ця жорстокість переносилася на родинні стосунки. Може, її пом’якшували старі ікони. Автор говорить, що ці старі ікони - «немов верстові камені Божі, і відблискували лампадки пробивається крізь  оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони - ніби опора, ніби небес ний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них».
Далі весь твір…

Я дуже люблю квіти, тому, мабуть, заприятелював з Корою, давньогрецькою дівчинкою. Одного разу її маму, богиню Деліетру, запросили на весілля морської богині Фетіди і Пелея. Попали на свято і ми з Корою і не пожалкували. Яка цікава історія відбулася там! Поки боги веселилися на Олімпі, богиня чвар Еріда, яку не запросили на весілля, вирішила помститися. Вона підкинула яблуко з написом «найчарівнішій». Що тут почалося! Зевс, щоб не брати відповідальності, віддав те яблуко царевичу Парису. До юнака приходили і Гера, і Афіна з проханням віддати фрукт. Та ось з’явилася богиня краси Афродіта. Вона запропонувала взамін яблука Парису серце найкрасивішої земної жінки Єлени. І троянський царевич погодився. Яблуко дісталося Афродіті, вона гордо ходила з ним на святі.
Далі весь твір…