Його повне ім’я Антуан Жан-Батист Марі Роже де Сент-Екзюпері. У дитинстві батьки звали його Тоніо. Коли виріс, товариші називали його Сент-Екс.   Антуан ріс у спокійній атмосфері любові, затишку, доброзичливості. Він полюбляв бавитися серед зелені парків, залазити на віковічні дерева, грати в розбійників під стінами: старовинних замків. Дорослі не силували його займатися чимось одним, давали можливість вільно розвиватися. Хлопчик ріс фантазером і забіякою. Його енергії вистачало на всілякі пустощі, але разом з тим він полюбляв мріяти, був дуже вразливий і сором’язливий. У школі однолітки називали його лунатиком через те, що він часто задумливо дивився в небо. Антуан сердився, кидався в бійку і тому мав у табелі успішності з дисципліни найнижчі оцінки. Та й у навчанні хлопець не виявляв себе вундеркіндом: старанно вчив тільки ті предмети, які подобалися, а на інші майже не звертав уваги. Слово «треба» не мало над ним сили, а тому поряд з найвищими балами з математики, латини, французької словесності мав найнижчі з історії, географії та природничих наук.

Далі весь твір…

Багато прикрощів завдав хитрий Лис мирному люду величезного лісу. Ренар з своїми родичами певний час тримав їх під загрозою смерті. Пан Крук довго терпів витівки Ренара, але здоровий глузд узяв гору. Поки пан Крук зрозумів що до чого, він ледве не потрапив на обід до підступного Ренара. Якось Крук украв сир. Старенька бабуся, що вартувала сир, задрімала. І ось один із тих ста сирів опинився у Крука, і він, мабуть, уже ласував ним. Та цього ніяк не міг стерпіти Лис Ренар. Це ж треба! Сир їсть пан Крук, а не він, Ренар! Лис вдався до своїх звичних заходів. Почав хитрувати, підлещуватися і такі солодкі речі казати; що до сліз зворушив пана Крука. Ось сир і випав, бо не втримався Крук, промовив «кра!», і сиром заволодів Ренар. Але Ренар не був дурним і одразу зметикував, що краще поласувати м’ясцем Крука. Він почав заманювати мо себе Крука. А той сидів і розмірковував: «Невже його боїшся ти?»
Далі весь твір…

Твір-опис з елементами розповіді. У 1880-х молодий доктор сидів, чекаючи нових пацієнтів, які так ніколи і  не прийшли. Щоб скоротати час, він писав розповіді про людину, яка дуже добре розплутувала злочини. Ці розповіді стали настільки популярні, що доктор вирішив кинути медицину і замість цього стати письменником. Цим доктором був Артур Конан Дойл, а його дітищем був Шерлок Холмс. Холмс і його відомий друг доктор Ватсон жили разом на Бейкер Стріт 2216 їх домоволодільницею була багатостраждальна місіс Хадсон. їй доводилося Т миритися з дивними відвідувачами, стріляниною з револьвера в приміщенні, хімічними експериментами і грою на скрипці в пізній час. У 1990 р. на Бейкер Стріт 2216 був нарешті відкритий музей, хоча це повинно було статися набагато раніше. Врешті-решт, Бейкер Стріт 2216 - найвідоміша адреса в світі, і люди пишуть на неї більше 100 років.
Далі весь твір…

Цей острівець завжди приваблював до себе городян. З усіх боків його оточували річкові води. Посередині мирно сусідили рослинні угруповання степової і состепової зон. Звісно, це був ідеальний куточок для відпочинку влітку. Восени взимку тут теж можна було зустріти тих, хто відпочивав. Та от лихо: відвідувачі трівця не дуже турбувалися про його екологію, залишаючи після себе гори смітя. Але одного разу все змінилося. І не тому, що відпочивальники стали свідомими, а технічний персонал гідропарку помножив свої зусилля. Тут почали відбутися дивовижні явища. Сміття почало зникати немовби саме по собі. Технічний рсонал залишився без роботи, зате вченим-еклогам роботи додалося. На острів відрядили експедицію й почали досліджувати дивовижні явища, пов’язані з мничим зникненням сміття.
Далі весь твір…

Дуже хочеться зазирнути в майбутнє… Якби була машина часу - вдалося б подивитися, як житимуть мої однолітки років через сто. Але, на жаль, машину ще не винайшли, та і навряд чи винайдуть. Але кожен з нас сподівається, що  майбутньому нас чекає багато хорошого і не відбудеться нічого з того, про що розповів Рей Бредбері. Рік 2061-й. «Міста - руїни, дороги від бомбардувань - немов пилка, угору-Иіип, поля вночі відсвічують, радіоактивні». І черга. Черга людей, які терпляче піічікують хвилину, щоб плюнути. Плюнути в картину! Вона - символ минулого, Кс знищило все і залишило нам тільки руїни, бруд, холод, голод. У черзі стоїть і Том, хлопчисько, який з ранку зайняв місце, щоб «помститися» картині. Для нього і для багатьох, це свято, а їх так мало в цьому житті. Том згадує, як на одному такому святі «рвали і палили книги на площі, і всі сміялися, наче п’яні», на іншому - «щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу довбонути машину кувалдою». Дехто в черзі ше сподівається, що колишні часи можна повернути: і’иииться людина, у «якої душа тягнеться до прекрасного», людина «з душею». Але більшість у це вже не вірить.
Далі весь твір…