Цей острівець завжди приваблював до себе городян. З усіх боків його оточували річкові води. Посередині мирно сусідили рослинні угруповання степової і состепової зон. Звісно, це був ідеальний куточок для відпочинку влітку. Восени взимку тут теж можна було зустріти тих, хто відпочивав. Та от лихо: відвідувачі трівця не дуже турбувалися про його екологію, залишаючи після себе гори смітя. Але одного разу все змінилося. І не тому, що відпочивальники стали свідомими, а технічний персонал гідропарку помножив свої зусилля. Тут почали відбутися дивовижні явища. Сміття почало зникати немовби саме по собі. Технічний рсонал залишився без роботи, зате вченим-еклогам роботи додалося. На острів відрядили експедицію й почали досліджувати дивовижні явища, пов’язані з мничим зникненням сміття.
(Далі весь твір…)

Дуже хочеться зазирнути в майбутнє… Якби була машина часу - вдалося б подивитися, як житимуть мої однолітки років через сто. Але, на жаль, машину ще не винайшли, та і навряд чи винайдуть. Але кожен з нас сподівається, що  майбутньому нас чекає багато хорошого і не відбудеться нічого з того, про що розповів Рей Бредбері. Рік 2061-й. «Міста - руїни, дороги від бомбардувань - немов пилка, угору-Иіип, поля вночі відсвічують, радіоактивні». І черга. Черга людей, які терпляче піічікують хвилину, щоб плюнути. Плюнути в картину! Вона - символ минулого, Кс знищило все і залишило нам тільки руїни, бруд, холод, голод. У черзі стоїть і Том, хлопчисько, який з ранку зайняв місце, щоб «помститися» картині. Для нього і для багатьох, це свято, а їх так мало в цьому житті. Том згадує, як на одному такому святі «рвали і палили книги на площі, і всі сміялися, наче п’яні», на іншому - «щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу довбонути машину кувалдою». Дехто в черзі ше сподівається, що колишні часи можна повернути: і’иииться людина, у «якої душа тягнеться до прекрасного», людина «з душею». Але більшість у це вже не вірить.
(Далі весь твір…)

Твір за оповіданням Джека Лондона «Любов до життя». Менш ніж двадцять з прожитих років Джек Лондон працював у літературі. Але вражаючими були його творчі успіхи. Із захопленням та заздрістю спостерігали сучасники за злетом і казковою долею Джека Лондона. Із нього хотіли зробити рекламу прекрасного, квітучого суспільства, вказуючи на долю письменника як на приклад втілення ідеї рівних можливостей, що відкриті в Америці для кожного. Ось, мовляв, хлопець-робітник, пасинок фермера, який зазнав бідності, не зміг отримати університетської освіти, але все одно став уславленим письменником, зумів досягти своєї мети і здійснити мрію. Боротьба за успіх знесилювала, а роки голодування й відчаю гнали його з нелюдською напруженістю нервів на пошуки вигідної репортерської та письменницької роботи. Це було свого роду самоспалення заради успіху. Джек Лондон писав: «Мені дивно думати тепер про те, з яким самозабуттям я працював, про те, яким я був бідним і як шалено мені хотілося досягти успіхів, а ще - яким я був щасливим».
(Далі весь твір…)

«Останній дюйм» Джеймса Олдріджа - це історія про подолання. Подолання власного егоїзму і відчуженості н батька. Подолання страхів у сина. Льотчик Бен залишився один зі своїм десятирічним сином Деві. Він не дуже розуміє його потреби, не знає, чому дитина така сумна та всього боїться. Він розмовляє з ним тоном наказу Бенові ніколи, йому треба заробляти гроші. Тому пін береться за дуже небезпечну роботу - зробити підводну зйомку акул у безлюдній Акулячій бухті далеко від Каїра. Батько не розуміє, що наражає на небезпеку своє і синове життя. Він нікому не повідомляє про те, де вони будуть. Тому якщо трапиться нещасний випадок, їх ніхто не шукатиме і ніхто не надасть допомоги. Бен навіть не турбується про те, що хлопчику потрібно щось пити на березі, де ніде сховатися від сонця. Він бере тільки пляшки з пивом та бляшанку і консервованими персиками. Під час підводних зйомок Бен так захопився, що не звернув уваги на те, що . сам вимазався у принаді з конини, ‘яку брав із собою, щоб підманити акул ближче. Ця необережність закінчилася трагедією: Бен був поранений акулою-кішкою ; і втратив можливість керувати літаком. І батько, і син були приречені на смерть і на безлюдному пляжі.
(Далі весь твір…)

Свій останній твір французький пілот Антуан де Сент-Екзюпері написав про красу у світі, розбитому війною. Він бачив багато з борту свого літака: зруйнова- І ні бомбами і пожежами міста, натовпи біженців на дорогах Європи, поля битв, І залиті кров’ю, незліченні могили вбитих… Там, у Європі, захопленій Гітлером, він написав найпоетичнішу казку в світі. Сент-Екзюпері знав про те, що колись скінчиться війна і настане спокій. І він намалював маленького хлопчика - Принца, який кожного дня прибирає свою планету, звільняє її від баобабів. Баобаби - це щось зле і погане, те, що заважає жити. Екзюпері заповідав боротися зі злом-баобабами кожного дня, бо потрібна постійна наполеглива праця у створенні світу, вільного від зла. Інакше вони, баобаби, зруйнують усю планету - маленький світ, у якому ми живемо. «Причепурився сам - прибери свою планету», - наполягає Екзюпері.
(Далі весь твір…)