Роман видатного французького письменника ХІХст. Стендаля (псевдонім Анрі-Марі Бейля) (1830) можна без перебільшення назвати центральним як у творчості самого Стендаля, так і в процесі становлення французької літератури минулого століття в її поглиблених соціально-реалістично-психологічних зразках. Провідну роль в плані сюжетному тут відіграє біографія головного героя - Жюльєна Сореля, однак, згаданий твір далеко виходить за біографічні межі лише одного персонажа, а стає романом широкої соціальної замальовки у реалістичному дусі з доби Реставрації у Франції (цілком виправданим є підзаголовок - «Хроніка XIX століття»). Тут особиста біографія Сореля, як героя головного, значно розширилася за рахунок показу багатьох інших типових постатей і взагалі влучних замальовок побуту, звичок і соціально-моральної боротьби у французькому суспільстві тієї доби. Тут фігурує й французька провінція (невеличке місто Вер’єр), і духовна семінарія в Безансоні, і аристократичні кола в Парижі.
(Далі весь твір…)

Війна у творах німецького письменника Генріха Бьоля (нар. у 1917 році) - це війна переможених. Він зображує її останній період - період відступу і поразки, проте Бьолля цікавила не війна як така, а людина на війні. «У величезній кількості жертв, - говорить він, - губиться окрема людина…», саме ця окрема людина, її страждання стають центральним об’єктом зображення. Бьолля називали письменником «маленьких людей», І він з цим погоджувався, хоча і не розумів: де саме та межа, яка поділяє людей на звичайних і великих. Змальовуючи внутрішній світ «маленької людини», він досягає психологічних глибин (тут відчувається захоплення Бьолля  ; творчою манерою Діккенса і Достоєвського). Німецький письменник фактично не змальовує фашизм як явище. Його герої-солдати, єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти - прості служаки, виконавці чужої волі, що не знайшли в собі сили протистояти фашизму, а тому самі певною мірою страждають від своєї причетності до його злочинів. Ні, Бьолль не виправдовує їх - він співчуває їм як людям.

(Далі весь твір…)

 «Батько помер, коли мені було три роки. В наступному році померла мати. Ні одного із батьків я не пам’ятаю. У мене навіть немає материної фотографії. Батько ж, певно що був гарний, любив фотографуватися, воли продали наш дім, в глинобитній коморі я знайшов 30 чи 40 фотографій, зроблених в різний час. Одна фотографія, найкраща, потім стояла на моєму столі в гутрожитку, коли я навчався в середній школі. Але кілька разів переїжджав з місця на місце і загубив всі до одної. Без фотографій мені важко було що-небудь згадати, і я ніяк не міг скласти реальне уявлення про батька». Це уривок із оповідання Ясунарі Кавабата Иасло» («Абура»), літературознавці вважають його автобіографічним, пиеьменник, що все життя зберіг душу сироти», - так говорять про письменника японські критики. Дійсно, в творчості Ясунарі Кавабати, кому в дитинств; втрату близьких людей, тема смерті, сирітства, самотності займає велике місце.

(Далі весь твір…)

Естетичні принципи і художні досягненя «парнасців», їх вплив на всесвітню і українську поезію. Парнас - це гора в Греції, де, за еллінськими міфами, мешкали музт на чолі з богом поезії та сонця Аполлоном. Слово Парнас вживається як символ мистецтва (поезії зокрема), як найвищий рівень художньої досконалості. «Парнас» (Рагназе) - така назва закріпилась за групою французьких поетів після виходу  збірки «Сучасний Парнас» (1866; Створити світ безстрасної поезії, прекрасних форм і вишуканої поетичної мови - таким було прагнення мешканців «сучасного» «Парнасу» Протиставлення «чистої» поезії «прози» дійсності, характерне для багатьох французьких романтиків, було встановлене ще Т. Готьє. Ця ідея «мистецтва для мистецтва» зіграла вирішальну роль і в становленні «парнасців». Збірник «Античних віршів» (1852) Ш. Леконта де Ліля став для груп програмним. Пластичність образів, колоритність і вишуканість ритмів рим, характерні для віршів Леконта де Ліля, були сприйняті багатьма я маніфест нової поезії. В головне ядро «Парнасу» ввійшли поети Т. д Банвіль (1823-1891), А. Лемуан (1822-1907), А. Глатіньї (1839-1873), Л Двєркс (1838-1912), Е. Дезессар (1839-1909), К. Мендес (1841-1909) Сюллі-Прюдом (1839-1907), Ж. М. Ередіа (1842-1905). Великим авторитетом користувався Банвіль, який в коментарях до «Акробатичних о, (1857) обгрунтував свою відмову від існуючого суспільства тим, що «буржуа - людина, яка поклоняється тільки п’ятифранковій монеті»
(Далі весь твір…)

Світову славу одному з найпопулярніших шедеврів західноєвропейської літератури П. Зюскіиду приніс роман «Запахи. Історія одного вбивці» (1985). Цей твір, перекладенно  33 мовами, понад 10 років утримував позицію бестселера. В Парижі автор отримав премію Гутенберга за найкращий іноземний роман. У центрі цього твору - парфумер Жан-Батіст Гренуй. Перший крик немовляти не викликав у його матері радості й замилування, навпаки, вона покинула його помирати «між роєм мух, між тельбухами та риб’ячими головами». Проте дитина вижила, а матір  відправили на ешафот. У дитинстві Гренуй (так його нарекла міська влада) для тіла «потребував лише  їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого». Щирі й добрі почуття не мали для нього ніякого значення. Потворна зовнішність малого Гренуя розумова недорозвиненість контрастували з рідкісним талантом: йому були доступні найтонші відтінки мільйонів запахів: рослин, води, тварин, предметів, місць, людей.
(Далі весь твір…)