Видатний письменник Анрі Марі Бейль, відомий більше під псевдонімом Фредерік Стендаль (1783-1842), вважається основоположником французького реалізму. Саме з ним пов’язують переміщення «центру естетичної ваги» в літературі XIX сголіття від романтизму до реалізму. В чому ж полягає художнє новаторство Стендаля? Він сміливо пішов проти течії: тоді, в першій половині XIX століття, романтизм відзначав свою перемогу над класицизмом. Звичайно, слово «перемога» тут вжито умовно, адже класицистичні твори сприймаються і сьогодні. Але  романтизм визначав тоді художнє обличчя епохи, саме його принципи- «незвичайний (надзвичайний) герой у незвичайних (надзвичайних) обставинах» - панували тоді. В моді були таємничі, нереальні герої, ніколи ніким не бачені пейзажі й люди тощо. І раптом - реальний опис реального життя, протікання дії навіть не в Парижі, а в  провінції. Хіба цо література, мистецтво? Але геній тому й геній, що вміє плисти проти і течії. Стендаль довів, що й опис реального повсякденного життя, справжніх людських почуттів можна піднести до рівня мистецтва. Зараз це не потребує доказів, а тоді було безумовним новаторством, тим більше, що письменник поклав у основу свого творчого методу майже математичні
(Далі весь твір…)

Особистість у постмодерністських творах певною мірою маргінальна істота. Вона перебуває неначе на перехресті різних просторів, епох; не знає куди йти, у що вірити, де знайти притулок. Вона - продукт кризи буття, і ця кризовість позначається на її внутрішньому стані, моральному здоров’ї. Як правило, герої творів постмодерну - люди з хворобливою психікою. Емоційно вразливі, вони надзвичайно гостро відчувають усе, що відбувається довкола. їхня хвороба особлива. Вони хворі на свій час, на свою епоху. їм важко знайти сенс свого існування (адже саме існування позбавлене змісту), їхні бажання нерідко виходять за межі раціонального, можливого, морального. І вони не такі, як усі. Прийом очуднення у творах постмодернізму дає можливість митцям дати дивний погляд дивної людини на такий дивний-предивний світ, і ця дивина у квадраті повинна вразити читача, захопити і спонукати розібратися в усіх цих дивацтвах.
(Далі весь твір…)

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція - такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам на собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.
(Далі весь твір…)

Б. Можаєв у романі «Мужики і баби» першим у російській літературі показав трагізм долі російського селянства в період колективізації. Роман створювався автором через чотири десятиліття після тих подій, і Можаєв міг вже з висоти часу оцінити суть і наслідки проведеної в 30-і роки кампанії розкуркулювання і суцільної колективізації. Незважаючи на те, що цей добуток був написаний не по гарячих слідах, він викликав великий резонанс. В час появи роману, а це був 1980 рік, у деяких істориків і економістів ще тільки зароджувалися сумніви, чи правомірні були ті методи, якими проводилася колективізація, чи потрібно було її проводити взагалі. Борис Можаєв своїм добутком сміло вступив у цю полеміку. Роман-хроніка Можаєва описує події останніх місяців 1929 - початку 1930 року. Розповідаючи про те, що відбувалося в цей час в одному районі Росії, автор створив узагальнену картину колективізації. У першій книзі роману Борис Можаєв показує сільський світ, у якому панують лад і згода.
(Далі весь твір…)

У своєму висвітленні теми кохання, Бунін розкривається як людина дивного таланта, тонкий психолог, що вміє передати стан душі, пораненою любов’ю. Письменник не уникає складних, відвертих тем, зображуючи у своїх оповіданнях самі інтимні людські переживання. Протягом сторіч багато художників слова присвячували свої добутки великому почуттю кохання і кожний з них знаходив щось неповторне, індивідуальне в цій темі. Особливість же Буніна-художника полягає в тому, що він вважав кохання трагедією, катастрофою, божевіллям, великим почуттям, здатним і безмежно підняти, і знищити людину. Любов - таємнича стихія, що перетворює життя людини, що надає його долі неповторність на тлі звичайних життєвих історій, що наповнює особливим змістом його земне існування. Ця таємниця буття стає темою бунінського оповідання «Граматика любові» (1915). Герой добутку, хтось Івлєв, заїхавши по шляху в будинок недавно померлого поміщика Хвощинського, міркує про кохання незрозуміле, що зміниле ціле людське життя - і все через дивну чарівність покоївки Лушки, у яку був закоханий Хвощинський. Загадка тут, скоріше, таїться не у вигляді Лушки, що «зовсім негарна була собою», а в характері самого поміщика, що боготворив свою кохану. Що за людина був  Хвощинський? «Божевільний або просто якась приголомшена, вся на одному зосереджена душа?»
(Далі весь твір…)