В оповіданні «Свекор» зображено звичайну працьовиту родину. Головний герой - хлопчик Василько, наймолодший в сім’ї. Він розмовляє як дорослий, коментує найменший непорядок у хазяйстві, одним словом, бурчить, немов «свекор» - так прозвали його рідні. Алє, на мою думку, Василько - щирий та розумний, а його вчинки - особисті вдачі. Мені дуже сподобалось те, як рідні вирішили провчити Василька. Хлопчик не хотів вчити азбуки і ходити до школи, відповідав матері: «Що мені та школа - хліба дасть?» Тож одного вечора родина зібралася на сімейну раду. Батько пожалівся на свою старість, безсилля та втому. Треба, мабуть, когось женити та передати хазяйство до рук. Але «Миколі… у москалі треба йти. Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь?» У хаті запанувала тиша. Василько був майже згоден, та й дівчина була на прикметі - чорноброва Ганна. Хлопець поринув думами в майбутнє, дружина «обід варила б йому, сорочки прала…» На жаль, думки перервав батько. Він серйозно спитав сина, чи буде той податки платити, гроші заробляти, орати, косити… Це, звісно, був жарт!
(Далі весь твір…)

Оповідання «Федько-халамидник» В. Винниченко написав десь у 30-літньому віці. Але назавжди залишив у своїх спогадах ті чарівні роки. Мав добру пам’ять, рано навчився читати, - сталося це непомітно для його рідних. Можливо, що першим «букварем» для цього були принесені братом Андрієм (робітником друкарні) афіші, з яких він, гравсь, вирізав літери, клеїв їх на стінку, питаючи у дорослих, що то за буква. Мити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, рух, був гордим, незалежним у вчинках і рішеннях, правдолюбцем.  Такий опис великою мірою збігається з рисами головного героя його оповідання «Федько-халамидник», для якого «спокій був його ворогом». Федько тримає своїх ровесників «трохи в терорі», то відбере в них паперового змія, щоб подражнити, то спокушає ризикованими забавами ніжного й смирного Толю, то б’єтся з кимось. Деякі подробиці, що стосуються Федькових звичок, трапляються і в снопі про Володимира Винниченка, - тим самим підтверджується їх достовірність! Федько сидить у себе на воротях, як «Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти…»
(Далі весь твір…)

 Народ живий, доки живе його історична пам’ять. Це незаперечна істина, яка давала можливість не одному поколінню українських письменників знову і знову повертатися до славних чи ганебних сторінок минувшини. Не раз закликали митці не відриватися від рідної землі, не забувати, «яких батьків ми діти». Здавна проблема збереження історичної пам’яті бентежила серця - про це свідчать старовинні легенди. Людина не може не належати до певного народу з його традиціями, а втративши їх - залишатися повноцінною людиною. Про це йдеться у поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля», в основі якої лежить стара легенда. У ній розповідається історія двох братів - Отрока і Сиргана, один з яких після поразки втік у гори Дагестану і зажив там розкішно. Коли можливим стало його повернення додому, виявилося, що Отрок забув рідний народ, і лише євшан-зілля повернуло йому пам’ять. У поемі М. Вороного, на відміну від легенди, йдеться не про братів, а про малого сина половецького хана. Письменник не просто переказав віршами літописну легенду, а надав їй українського побутово-історичного колориту.       
(Далі весь твір…)

Батьківщину не обирають, вона, як мати, завжди одна. Це наша Вітчизна сповнює душу дивними піснями, напоює чар-зіллям широких степів та буйних лісів, полонить цілющими пахощами рідної землі. І все це живе в нас змалечку, успадковане від далеких пращурів. Часом людина відривається від рідного коріння, мандрує в далекі світи, переймає чужі звичаї, заглушуючи в собі голос родової пам’яті. А чужина ловить душу у свої тенета, відлучає від рідної матері, а потім і довтішається від тієї зради. Та чи можна безслідно знищити історичну пам’ять людини і цілого народу?
(Далі весь твір…)

У цій поезії стисло викладено життєве кредо В. Стуса, його духовні принципи і ніби накреслений власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог: Як добре те, шо смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Біблійний образ тяжкого хреста через асоціацію з образом Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, утверджує справедливість справи, за яку боровся герой. Моральну силу вистояти, не схилитися дає героєві переконаність у тому, що правда - за ним, шо він жив гідно …і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.
(Далі весь твір…)