В історії українського народу є нетлінні імена тих, хто ціною власного життя обороняв від ворогів нашу святу землю. Це імена тих, хто поклав на вівтар майбутнього України свої життя. У розбурханому морі історії часи козаччини, а саме роки турецько-татарських нападів на Україну, були одними з найкривавіших для нашого народу. Наші предки зазнали страшних страждань, тяжких втрат. Проливалася українська кров, знищувалося все святе в душах і серцях людей. Замислившись над цим, я мимоволі переконуюсь у тому, що стражденний народ прагнув знайти собі могутню зброю в боротьбі за національні інтереси, опору та порятунок, тобто героя, який був би втіленням тієї надзвичайної, непереможної сили, незламного духу та сміливості. Цим героєм став козак Морозенко.
Далі весь твір…

Азга-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з воєводою Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кізяком гартована в Дамаську шабля блискавкою впала на героя і прорубала глибоко кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки в повітрі. Воєвода, наче який молодець, звився в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча розсік на плечі хана карацену і поранив його самого. Покотився з сідла хан, заверещали не своїм голосом його прибічники, і рівночасно один рев тривоги вирвався з восьми тисяч грудей. Невже ж рана, нанесена ханові, стривожила так усіх? Ах ні! її ж бачили тільки найближчі. Страшний, нелюдський бій зупинився на одну хвилину.
Далі весь твір…

Сьогодні, коли наша Україна стала й упевнено йде шляхом незалежності з особливою повагою і шаною вдивляємося у постаті тих героїв, які свого часу боролися і віддавали життя за її свободу й суверенність. Їх немало було в історії нашої країни, імена цих відважних синів рідної землі золотом вкарбовані в її пам’ять. Безумовно, кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, мріяв зазирнути у майбутнє осмислення , відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків і події далеких епох. Не можна без хвилювання читати народні балади, легенди, перекази, поринати у світ казок, слухати героїчні думи та чарівні пісні.
Далі весь твір…

Щасливий той народ, який знає свою історію, але найщасливіший — той, хто знає минуле, яким можна пишатися. Людина лише тоді стає активним, не «мертвим» представником нації, коли досконало знає, хто він, з якого роду, кому завдячує мирним небом над головою. Про таких мужніх захисників і поборників землі розповідає усна народна творчість та художня література. Українські пісні і думи допомагають нам побачити й оцінити всі найважливіші історії українського народу. Улюбленими героями таких творів стають і козаки запорожці, і видатні гетьмани, і звичайні селяни. Дуже багато взірців народної творчості присвячено Богдану Хмельницькому, який постійно дбав про волю рідного народу. Велич гетьмана в тому, що він виражав прагнення народних мас і вів визвольну боротьбу. Саме ці звитяжні подвиги народного месника глибоко вплинули на творців, які оспівали його постать у піснях та думах. Гак пісня «Чи не той то хміль, що коло тину в’ється!» була створена на честь тої перемоги Богдана над шляхтою під Жовтими Водами. Народ зобразив Хмельницького як могутнього й мудрого ватажка:
Далі весь твір…

Процес народження нової літератури проходив і в Наддніпрянській Україні загарбаній австрійцями в 1772 році. Тут раніше, ніж у Росії, було скасовано кріпосництво (1848 р.), та становище трудящих від цього істотно не поліпшилося. Не стерпним був і національний гніт. Австрійці в Галичині діяли руками польський панів, на Буковині — румунських, на Закарпатті — угорських. Українців полонізували, румунізували, мадяризували. І от тоді, коли здавалося, що гинуть останні добутки української культури, на царині духовного розвитку назавжди мас запанувати вічна ніч, блиснув проміні світла — «Руська трійця». На початку 30-х років у Львові сформувалась група передової української «руської» інтелігенції, яка активно виступила на захист народу, його мови, культури. Очолив цю групу М. Шашкевич, тоді семінарист Львівської духовної семінарії. Це була людина обдарована, віддана народові, яка мала неабиякі здібності організатора, ватажка…
Далі весь твір…