Турецька неволя-каторга своєю сумною славою була відома на весь світ. Невільники не тільки проклинали землю турецьку, віру бусурманську, але й часто тікали з каторги «на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, у мир хрещений…» Втеча завжди була пов’язана з величезною небезпекою. Так, трьом братам, втікачам з Азова, які пробиралися відкритими степами, байраками, треба було витримати спрагу, голод, їх сікли вітри, дощі, палило сонце… На кожному кроці на втікачів чатували вороги. За таких виняткових обставин люди проявляли найкращі свої риси — здатність до самопожертви, доброту, щирість, почуття товариськості, взаємодопомоги, співчуття до іншого, або найгірші — безсердечність, жорстокість, себелюбство. Тікаючи з неволі, старші брати захопили у своїх хазяїв коней, дорогий одяг, зброю. Молодший брат вирвався в дорогу без запасу, одягу, їжі. Довірливий та щирий, він не міг припустити думки, що брати не візьмуть його з собою, адже вони поспішали на батьківщину, до рідного дому.
Далі весь твір…

Літописання в Україні мало високий розвиток ще за часів Київської Русі. Розвивався цей вид творчості й пізніше, за інших історичних умов і обставин. Давньоруські літописи, власне, і були, як свідчать дослідники, прямими родоначальниками тих хронік-мемуарів, що створювалися в козацькі часи. Найповніше про Хмельниччину, життя українського народу в той період, його боротьбу за волю і незалежність розповідають літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони і становлять вершину українського літописання XVII-XVIII століть. їхні автори — люди бувалі й досвідчені, за плечима яких ґрунтовна освіта в Києво-Могилянській академії, участь в описаних ними епохальних подіях. Видатною пам’яткою кінця XVIII століття є ще анонімна «Історія русів», у якій були зображені історичні події від часів давніх до 1769 року.
Далі весь твір…

Віками доводилося боротися волелюбному українському народові з татарськими ордами та турецькими яничарами, польсько-шляхетськими загарбниками, «власними» поміщиками та капіталістами. Воюючи з ворогами, то нападаючи на них, то відбиваючись від них, показуючи справжні чудеса хоробрості, козаки своїми подвигами викликали у сучасників подив і надихали народних співців прославляти мужніх лицарів та їх подвиги. Назавжди в пам’яті нащадків залишаться: козак Голота, Самійло Кішка, Іван Богун, Максим Перебийніс. Саме про одного з таких козаків, «який не боявся ні огня, ні меча, ні третього болота», який стояв на сторожі мирної праці людей, про його поєдинок з багатим татарином і розповідається в «Думі про козака Голоту». З перших рядків цього твору в нашій уяві постає безмежний степ, через який пролягає вибита кінськими копитами курна дорога. На ній жодної травинки, жодного кущика. Це страшний ординський шлях, яким турки й татари нападали на наші землі. Ворог міг напасти зненацька. Тому на безлюдному ординському шляху серед килиїмсько-го поля стоїть на варті козак Голота — оборонець рідної землі, Ми уявляємо його із засмаглим обличчям, з мозолястими руками, сміливим гострим поглядом і струнким станом. Козак Голота в думі символізує трудовий народ, який завжди готовий гідно боронити свою вітчизну від ворогів. Народ наділив свого улюбленця найкращими людськими якостями. Він сміливий і відважний, чесний і справедливий, кмітливий і дотепний.
Далі весь твір…

Я гадаю, ви мрієте побувати у поході, а можливо, вже й бували. Але зараз ми з вами вирушимо не в звичайний похід, де будемо розпинати намети, палити багаття та співати скаутські або піонерські пісні. Ми перенесемося у XII століття, в дні правління Новго-род-Сіверського князя Ігоря. Цей Ольгович, внук горезвісного Олега Святославича, брав участь у поході на половців у 1174 р., але часто виступав у союзі з ними проти інших руських князів. У 1180 р. об’єднані руські війська на чолі з Рюриком Ростиславичем Київським розбили половецького хана Кончака і тодішнього його союзника Ігоря. В боротьбі з Рюриком Ольговичі зазнали поразки. Проте Рюрик не сам сів на київський престол, а посадив на нього двоюрідного брата Ігоря — Святослава Всеволодовича, щоб впливати через нього на політику інших Ольговичів.
Далі весь твір…

В історії загальнолюдської культури є пам’ятки, що відображають найкращі риси, властиві тому чи іншому народові. До таких шедеврів мистецтва належить і «Слово о полку Ігоревім». Коли я гортаю сторінки цього твору, на мене ніби дихає героїчна Давня Русь. З рядків поеми постають образи численних руських князів з їхніми доблестями і вадами, в їхніх складних взаємовідносинах між собою та іноземними сусідами. Я бачу радість перемоги і біль поразки; я бачу князя Ігоря, який веде в похід свою дружину… Ігор Святославич — ніби втілення всіх князівських доблестей. Він — полум’яний патріот Руської землі. Знаючи, що половці постійно загрожують напасти на батьківщину русичів, він разом зі своїм братом Всеволодом веде дружину у похід. Треба захистити рідну землю, навіть якщо смерть буде чекати у дорозі!
Далі весь твір…