Чомусь всi ми думаємо, що людину робить великою посада, яку вона займає. Але я думаю, що це помилка. Насправдi, великою є людина, яка сумлiнно i чесно виконує свiй обов’язок. Найголовнiше - щоб людина любила свою професюi. Бо ж хто до чого покликаний, той i буде старанно й сумлiнно робити свою справу. А якщо всi з любов’ю будуть працювати, то недалеко й до добробуту в життi, якого прагне кожна людина.
Далі весь твір…

Кожен народ iз давнiх-давен прагнув до поетичного осмислення власної iсторiї - минулого i сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення i вiдтворила усна народна творчiсть, що зберегла для нащадкiв дух i подiї далеких епох. Її краса i художня довершенiсть захоплює i дивує, викликає повагу i гордiсть за український народ, його славетну iсторiю. Не можна без хвилювання читати народнi балади, легенди, перекази, поринати у свiт казок, слухати героїчнi думи та чарiвнi пiснi.
Далі весь твір…

Кожного ранку я вибiгаю до сусiднього парку на ранкову розминку. Здається, я знаю тут кожний куточок, кожне деревце й кущик, та щодня природа вiдкриває i дарує менi щось нове, прекрасне й незнане до цього.

Бiльш за все я люблю парк, що струшує з себе сон, ранньою весною. Все готове вибухнути новим життям, все давно прокинулося вiд зимового сну. Тепла, треба лише трiшечки тепла! Як же давно не розвiюється хмарне небо, не виходить сонечко! Та ось одного ранку я прокидаюсь вiд яскравого свiтла, вiд теплих променiв, що пестять мене. Збуджений передчуттям, я несусь до парку.
Далі весь твір…

Прекрасним i нiжним словом назвали нашi пращури жiнку, що стоїть у витокiв нового життя, плекає i змiцнює його “берегиня”. У цьому словi влучно вiдбилося її божествене призначення, найперша i найголовнiша суть.

У сиву давнину берегинею нашi прадiди називали богиню, що берегла їх вiд усякого лиха i дарувала добро. Згодом вони так стали називати жiнок, якi берегли i пiдтримували домашнє вогнище, були своє-рiдним покровом усьому родинному колу. Доньки України славилися своєю охайнiстю, спiвучiстю, надзвичайною красою i високим почуттям гiдностi. Мене завжди вражала постать легендарної бранки - захопленої турками дiвчини, яка згодом стала дружиною султана. Весь свiт її знає на ймення Роксолана, i весь свiт захоплюється її незвичайною долею. Не дивно, що Україна вже кiлька столiть пишається своєю видатною дочкою, бо вона - виразне i яскраве втiлення всiх українських жiнок. (До речi, роксолани - це племена, якi пiсля скiфiв населяли нашi землi. Україну деякi iноземцi теж називали Роксоланiєю).
Далі весь твір…

Далека i глибока iсторiя нашого народу. Сивиною i забуттям вкритi однi її сторiнки, славою i звитягою - iншi. Але кожна з цих сторiнок обов’язково є невiд’ємною часткою великої iсторiї хлiба, iсторiї, що знайомить нас з мистецтвом його сiяти, вирощувати, косити, молотити, пекти. Чи не замислювались ви, чому мiж далекими за лексичним значенням словами “життя” i “жито” такий близький зв’язок? А справа в тому, що саме в такий спосiб нашi предки воздали заслужену хвалу житовi-годувальнику, хлiбу, без якого справдi майже не можливе життя людське. I здається менi, що природою хлiбна зернина створена з таким самим високим натхненням, “у мить щедрого осяяння, яке витрачено нею i на саму людину” (В. Яворiвський). Ось тому з прадавних часiв наш народ цiнує понад усе хлiб, сiль i честь. Дуже вдало дав цьому пояснення Д. Прилюк: “Хлiб - то багатство, достаток, сiль - то гостиннiсть i щедрiсть, а честь - то людська гiднiсть, за яку предки нашi стояли, навiть не маючи шматка хлiба, анi дрiбка солi”.
Далі весь твір…