Саме спілкування з природою, навіть просто її сприймання, дарує нам радість. Чому? Мабуть, тому, що природа - це невичерпне джерело краси, яка не може залишити байдужою навіть найчерствішу людину. Краплини ранкової роси можуть сяяти, прекрасніше, ніж коштовне каміння. Тендітна травинка, що вперто пробивається крізь сірий асфальт, безодня нічного зоряного неба, ласкаве чи сердите море, громаддя гір, ширяння орла або політ бджоли, нічні співи солов’я або вигин лебединої шиї - все це несе в собі невичерпний заряд краси.
Далі весь твір…

Колись наші предки зналися на травах, вміли лікувати ними різні хвороби. Від покоління до покоління вони бережно передавали і збагачували цей неоціненний досвід. На жаль, в силу різних обставин багато чого з того вікового досвіду назавжди втрачено. Але завдяки цілителям народна медицина і, зокрема, фітотерапія нині успішно приходить на допомогу хворим. Світ цілющих рослин безмежний, а його можливості - невичерпні. Й особливо - рослинного світу України, яку “Бог нагородив чи не найбагатшими зеленими скарбами” (Н. Зубицька). Але входити у цей світ треба розумно й делікатно, не шкодячи собі і, водночас, - зеленому другові. А повчитися цього можна у наших предків - вони крізь століття передавали дивовижні рецепти народної медицини. Які ж найпоширеніші в Україні лікарські рослини? Зупинимося лише на декількох із них.
Далі весь твір…

Відомо чимало історій про те, як хижі звірі рятували людей. Мабуть, усі читали про Мауглі, якого вигодувала своїм молоком вовчиця. Вона прийняла людське дитинча за своє. За “свого” Мауглі визнавали усі звірі. Крім тигра. Але інші хижаки оберігали людське дитя і вдень, і вночі. Дивна поведінка тварин? Звісно. Але ця незвичайна пригода вразила мене найбільше. Здавалося б, зима, хуртовина… Але голодні вовки, надибавши легку поживу, не шматують її, а оберігають. Рятують. Допомагають. Таке не завжди можна поміж людьми зустріти. Згадаймо хоча б, як Діва Марія народила Ісусика у хліві, бо в людській оселі для них не знайшлося куточка.
Далі весь твір…

Для мене це - Ліна Костенко її ім’я вивищується, як прапор нашої держави. Вважаю, що українській літературі дуже поталанило, бо є в ній постать, яка усім своїм життям і творчістю утверджує чесність і непідкупність одвічних мистецьких принципів. Для кожного з нас, випускників, томик вибраних поезій Ліни Костенко - справжнє явище. Читаючи від вірша до вірша, як по сходинках, піднімаєшся все вище і вище на ту духовну вершину, з якої видно всю Україну з її болями і радощами, злетами і падіннями. На мою думку, так писати може лише справжня українка, тому що поезія Ліни Костенко - це наша історія і філософія, наш спосіб мислення, героїка минулого і проблеми сьогодення. Постать Ліни Костенко з її досвідом боротьби за національну культуру, за етику людського буття, за громадянську свідомість, з її естетичним новаторством та самобутністю, є визначальною не лише в українській культурі, а й в історії всієї Європи, перед якою сьогодні так гостро стоїть проблеми збереження неповторності національних культур, що опинилися перед загрозою розчинення у каламутних водах глобалізації.
Далі весь твір…

Напевно, не дуже помилюся, якщо скажу, що відновлення національного менталітету слід починати з самого себе. Ми надто звикли оперувати абстрактними поняттями, які, по суті, ні до чого не зобов’язують. Так, наш народ працелюбний і щедрий, сумирний і добрий, веселий і співучий… Так, є в нього, на мою думку, і негативні риси, але хто дав мені право судити про цілий український народ. А чи часто ми запитували себе: “А яким є я, маленька піщинка мого народу?” А скільки поміж нас людей ніяких, безпам’ятних і байдужих до всього, сонних і напівсонних душ, позбавлених генетичної пам’яті народу!
Далі весь твір…