Улітку на клумбах парку море квітів… Восени палають спілими ягодами шипшина, глід, барбарис, зеленіють ялини, сосни. Уздовж доріг тягнуться нагору тополі. Багато будинків оточені високими туями, сріблистими ялинами й чагарниками. Як хочеться, щоб ця краса природи була вічною… Тільки що я прочитала оповідання Рея «И гримнув грім». Прочитала й глибоко задумалася… Герої цього оповідання з виконаного благополуччям сьогодення на машині часу роблять подорож у віддалене минуле. Одне з обов’язкових умов такого переміщення — категорична вимога нічого не торкати, нічого не намагатися змінити, ні до чого не доторкатися. Один з персонажів робить, здавалася б, зовсім незначна провина: він наступає на метелика, і та гине. Начебто б нічого не міняється в навколишньому світі, і життя триває. Але після повернення додому, у вихідну точку часу, мандрівники знаходять свій мир зовсім іншим, несхожим на той, що був, — «і гримнув грім».
Далі весь твір…

Не скажу, що я вірю в Бога. Мабуть, я навіть не вірю в нього. Це приходить згодом. Я хочу вірити, тому що віруючі люди — самі щасливі люди на землі. Вони знають, що таке істина, що таке любов, що таке гріх і чеснота людська. Я хочу стати щасливої, але не можу. Що для мене Бог? Ні, Бог для мене — не порожнє слово, Бог — це початок — Я хочу, щоб Бог для мене був добрим, але часто Його для мене немає. І мені соромно через це, мені соромно, що я сумніваюся. Що таке гріх? Немає на землі безгрішних людей. Чому? Тому що ніхто не знає, що це таке. Розкольників запитував: «Тварина я тремтяча або право маю?» Я згодна з Достоєвським у тім, що ніхто не має права, крім Бога, вирішувати долю інших. Ніхто не має права вбити вбивцю, красти в злодія. Але гріх неправди? Неправда в порятунок — чи гріх це? Чи грішно сказати матері, що її сина не вбили на війні, а він пропав без звістки? Чи буде чеснотою така правда, якщо мати вмре від туги? Якщо від горя по вбитому сині вона зненавидить увесь світ і Бога за те, що він дозволив таке? І чи буде гріх сказати неправду, якщо мати буде сподіватися, жити й чекати одного моменту, моменту, коли дитя її повернеться? А раптом, не дочекавшись, перед смертю вона побачить його у своїх снах, у своїх мріях, у своїх думках, думах про нього й умре з посмішкою щастя на вустах? А раптом? Ніхто не знає, що краще. Ніхто, крім Нього. Що таке істина? Самогубство — страшний гріх. А вбити себе в ім’я інших — це гріх або чеснота?
Далі весь твір…

Любов, любов — говорить придання  — Сполучник душі з душею рідний, И фатальне їх сіяння . И… двобій фатальної…

Ф. И. Тютчев

Був такий випадок. У редакцію однієї молодіжної газети прийшов парубок. Він готовий був заплатити більші гроші за те, щоб надрукували одну-єдиний рядок: «Лариса, я люблю тебе, прости мене! Сашко». Оголошення було надруковано. Наступного дня почалося щось неуявне. Телефони в редакції не вмовкали. Дзвонили дівчини, від яких пішов улюблений, жінки, що втратили своїх чоловіків. Дзвонили з дітьми й без, замужні й розведені. Дзвонили Лариси, волею долі розлучені зі своїми Сашами. Дзвонили й благали, просили, вимагали назвати прізвище або адресу автора оголошення. У місті з мільйонним населенням тисячі Ларис і тисячі Саш. А ще є Людмили, Олени, Наташі й Коли, Дмитрика, Сережи. І в кожного — гострий щиросердечний біль і очікування щастя. І скільки їх, що люблять, що втратили один одного в цьому величезному світі, що розмінялися по дріб’язках, що забули про головний: «Я люблю тебе!» А навколо -»куплю», «продам»…
Далі весь твір…

Мати… Скільки приємних спогадів пов’язано з цим словом, скільки можливого і неможливого зробила ця жінка для нас. Хіба хтось може бути ближчим за неї? Руки та обличчя жінки-матері — це те, що завжди заспокоїть, підтримає, збереже від будь-якого зла. Мати-Берегиня завжди поруч із нами. Мама — найрідніша і найдорожча у цілому світі людина, і все в дитині — від матері. Це вона вчила нас вимовляти перші слова, посміхатися до людей, говорити з ними ввічливо, з любов’ю. Вона нас вчила бути дорослими. І пізнаючи закони життя, саме від матері ми перейняли най-мудрішу науку — любити людей. Бо лише з любові народжується прекрасне. Мати вчила нас поважати друзів, бути вірними їм і у радощах, і у горі. Вірність — це почуття, яке теж виховала у нас ненька: вірність матері, вірність друзям, вірність батьківщині… Ми, українці, вкладаємо триєдиний сенс у поняття «Мати». Це — Мати-Богородиця, яку українці обрали своєю заступницею. До неї звертаються в молитві, в поезії, в піснях. Народна мораль ставить якнайвищі вимоги до жінки-матері. Ця прадавня етична засада втілена в Заповідях Господніх: «Шануй батька свого і матір свою, щоб довгими дні твої були на землі». Звідси — образ Матері-Берегині, яка завжди поруч із нами, як писав безсмертний Тарас Шевченко:

Далі весь твір…

Здається, що на світі не існує людини, якій би була байдужою тема кохання. Може, це і є те найблагородніше почуття, яке робить людину людиною. Кохання робить нас добрими і лагідними, чуйними і чистими. Читаєш книгу, дивишся фільм — скрізь кохання. Здається, що саме воно є рушієм життя, бо всі безумства і всі благородні пориви звершуються людиною в пориві кохання. А скільки написано про це велике почуття художниками слова, скільки зображено майстрами пензля! Кожний митець намагається увічнити своє кохання. І, мабуть, це правильно. Невідомо, чи існував би без кохання рід людський. Напевне, що ні. Людство перетворилося б на купку бездушних істот, не здатних на сильні почуття. Якщо проаналізувати розвиток мистецтва, то можна переконатися, що кожного митця надихало кохання. Згадаймо, Данте і Петрарка, Міцке-вич і Пушкін, Шевченко і Грабовський, увічнили своє кохання величними творіннями. А імена деяких літературних героїв стали не просто символами, а перетворилися на уособлення самого кохання: Ромео і Джульєтта, Тристан та Ізольда, Майстер і Маргарита.
Далі весь твір…