Як сосна плаче
На околиці села стояла одинока сосна. Товстий, у три обхвати стовбур тримав на дужому тілі велетенське розкрилля дебелих гілляк, які, здається, ніколи не замовкали у своєму улюбленому мелодійному шумовинні. У будень і у свята тут завше юрбилася дітлашня. Однієї весняної неділі ми зібралися біля сосни, щоб на висохлому пагорбі згуляти в гилку. Хтось, присівши обіч сосни, вигукнув: “Хлопці, йдіть но сюди, побачите, як сосна плаче!” Ми наввипередки кинулися до крислатого велета. Свіжа рана на стовбурі, - якийсь із водіїв, проїжджаючи повз сосну, зачепив її кузовом, - лисніла глибокою ум’ятиною. На живиж слідах, немовби покрапини сліз, блищали прозорі бульбашечки. Спробували торкнутися однієї, і липка рідина простяглася видовженою ниткою. Забувши про гилку, ми горіли бажанням допомогти дереву “залатати” рану, але не знали як.
(Далі весь твір…)