Блідо-рожеві пелюстки каштанів припорошили тротуари київських вулиць. У тьмяному світлі газових ліхтарів ці пелюстки здавалися чарівним килимом, яким ступати дозволено лише казковому героєві, що викликає в усіх захоплення. А хіба не викликає такого захоплення той, на кого чекають теплого травневого вечора молоді студійці? Вони чекають його, зібравшись на свого першу репетицію, він їхній режисер і вчитель. Його ім’я - Лесь Кур бас! Образи, почуття, голоси… Вони не підвладні часові. Вони оживають і проймають душу, коли читаєш спогади акторів, режисерів - друзів та учнів Леся Степановича Курбаса, великого українського режисера, організатора двох неповторних театральних колективів - «Молодого театру» і «Березоля», постановника багатьох п’єс на новій українській сцені, мислителя, який подарував світовій художній культурі дивовижну за своєю оригінальністю систему - систему Курбаса.
(Далі весь твір…)

Рідна мова… При цих словах постає переді мною трагічна доля українського народу протягом багатьох століть. Народна мудрість говорить, що мова - душа народу. Про мову, цей найдивовижніший скарб, поети складали вірші в усі часи. Максим Рильський написав вірш «Мова», сповнений глибоких патріотичних почуттів. Поет добирає зворушливі слова, образні порівняння, щоб змалювати красу рідної мови. Він порівнює мову з виноградною лозою, прекрасним садом і закликає всіх «доглядати свій сад»:
(Далі весь твір…)

Василь Симоненко - тонкий, ніжний лірик… Я з великим задоволенням читаю його поезії, кожного разу відкриваю в них щось нове, цікаве, змістовне, що приносить радість та душевний спокій. Та є в нього незвичайна, яскрава, глибока за змістом і неповторна за формою поезія «Лебеді материнства». Читаєш її й серце наповнюється любов’ю і ніжністю. Можна з певністю твердити, що цей поетичний шедевр Василя Симоненка, найпопулярніший серед читацького загалу, здобувся на любов і глибоку шану в народі. Передусім западає в душу романтична назва -«Лебеді материнства». Мати. Вічно заклопотана, завжди в турботах про своїх дітей, для яких дитинство, оточене її турботами й піклуванням, здається чарівним видінням:

(Далі весь твір…)

Вивчаючи українську літературу, я помітив, що жодні події у нашій складній, але героїчній історії не лишилися без відображення у літературі. Славетне козацтво, діяльність відомих історичних осіб, повстання, гіркі та трагічні події війни або чужоземного поневолення - все знаходить своє відбиття у творах наших письменників або у народних творах. Я думаю, це цілком природно: людина має висловитися, коли їй щось болить. Так само і народ висловлюється шляхом створення творів, тоді стає ніби легше. Січові стрільці - це непересічне явище в історії України. Коли відгриміли події революції 1917 року, в нашій країні запанував справжній хаос, влада переходила з рук у руки, все постійно змінювалося. Різні сили боролися між собою - хто за владу та панування, а хто за правду та життя народу.
(Далі весь твір…)

Я зараз перебуваю в тім віці, коли мені ще важко назвати себе дорослим, але я вже й не дитина. Мене ще не торкнулися дорослі проблеми, хоча я часто замислююся, ким буду, як зложиться моє життя, але й у футбол і баскетбол я з дитячим задоволенням пограю, забуваючи, що ростом майже наздогнав батька. Іноді мені жахливо не хочеться взросліти. Я розумію, що поки батьки піклуються про мене, я  вільний. Моя претензія на самостійність все-таки більше дитяча. Мені жахливо жаль бачити утомлену маму й постійного  на роботі батька. І я думаю: невже для цього я росту, для утоми, вічної гонки за кимсь і чимсь. І в мене колись буде сім’я, і я так само, як і мої батьки, буду з легкою приреченістю виконувати свій борг перед близькими. Я розумію, що це неминуче, я - створення природи зі своєю біологічною програмою. Моє завдання - рости й учитися. Потім учити й ростити своїх дітей.
(Далі весь твір…)