Після п’ятої години стали з’їжджатися гості. Князь Василь Льво-вич привіз із собою вдову сестру Людмилу Львівну, за чоловіком Дура-сову, огрядну, добродушну й незвичайно мовчазну жінку; світського молодого багатого марнотратника й гульвісу Васючка, якого все місто знало під цим фамільярним ім’ям, дуже приємного в товаристві завдяки вмінню співати и декламувати, а також улаштовувати живі картини, спектаклі і благодійні базари; знамениту піаністку Женні Рейтер, подругу княгині Віри по Смольному інституту, а також свого шурина Миколу Миколайовича. Після них приїхав на автомобілі чоловік Анни, З голеним товстим, потворно’ величезним професором Спєшніковим і з місцевим віце-губернатором фон Зекком. Пізніше за всіх приїхав генерал Аносов, у гарному найманому ландо, у супроводі двох офіцерів: штабного полковника Понамарьова, передчасно постарілого, худого, жовчного чоловіка, виснаженого непосильною канцелярською роботою, і гвардійського гусарського поручика Бахтинського, який славився в Петербурзі як кращий танцюрист і незрівнянний розпорядник балів. Генерал Аносов, огрядний, високий, сивочолий старий, важко злазив з підніжки, тримаючись однією рукою за поручні козел, а іншою - за задок екіпажа. У лівій руці він> тримав слуховий ріжок, а в правій - ціпок з гумовим наконечником. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м’ясистим носом і з тим добродушно-величним, дещо погордливим виразом у примружених очах, розташованих променистими, припухлими напівколами, який властивий мужнім і простим людям, що бачили часто і близько перед своїми очима небезпеку і смерть. Обидві сестри, які здалеку його пізнали, підбігли до коляски саме вчасно, щоб напівжартівливо, напівсерйозно підтримати старого по обидва боки.
Далі весь твір…

Усі сміялися. Усміхалася й Анна своїми примруженими очима. Густав Іванович реготав голосно й захоплено, і його голова з худим, обтягненим гладенькою блискучою шкірою обличчям, із прилизаним рідким, світлим волоссям, із запалими очима, була схожою на череп, що, оскалившись, показував гнилі зуби. Він і зараз обожнював Анну, так само, як в перший день шлюбу, завжди намагався сісти біля неї, непомітно доторкнутися до неї і упадав за нею так закохано й самовдо-волено, що часто ставало за нього і прикро, і ніяково.
Далі весь твір…

Догоріли останні промені осіннього вечірнього сонця. Згасла остання багряна, вузенька, як щілина, смужка, що жевріла на самісінькому краєчку обрію, між сизою хмарою і землею. Уже не стало видно ні землі, ні дерев, ні неба. І тільки тремтливі зорі сяяли над головою в чорному небі, та блакитний промінь від маяка піднімався прямо вгору тонким стовпом і наче розхлюпувався там об небесний купол рідким, туманним, світлим колом. Нічні метелики билися, налітаючи на скляні ковпаки свічок. Зірчасті квіти білого тютюну в палісаднику запахли гостріше з темряви і прохолоди.
Далі весь твір…

Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялася на терасу і ввійшла в будинок. Вона ще здалеку почула гучний голос брата Миколи й побачила його високу, суху постать, яка швидко снувала з кутка в куток. Василь Львович сидів біля ломберного столу і, низько нахиливши свою стрижену велику світловолосу голову, креслив крейдою по зеленому сукну.
Далі весь твір…

У вісімнадцятому столітті жив у Франції чоловік, який належав до наигеніальніших і наиогидніших постатей цієї не бідної на геніальні й огидні постаті епохи. Саме його історію ми тут і розповімо. Звали того чоловіка Жан-Ватіст Гренуй, і коли його ім’я на противагу іменам інших геніальних потвор, таких як де Сад, Сен-Жюст, Фуше, Бо-напарт та інших тепер забуто, то, певна річ, не тому, що Гренуй порівняно з цими знаменитими монстрами був не такий зарозумілий, зневажливий, аморальний, одне слово, безбожний, а тому, що його геній і єдине його шанолюбство були обмежені сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів.
Далі весь твір…