Свіча горіла на столі, Свіча горіла самотньо… проспівала дівчина. Вона тихо переступила через поріг будинку й задумалася. Спустілий будинок, зблякли фіранки на вікнах, вся кімната в чорному кольорі. Катерина думала про свого коханого, збіглого на війну, без нього будинок став похмурим, якимось незатишним, і заходити в нього було боязно. Катя зайшла в передню й запалила свічу. Вогник став розпалюватися, і відблиски променів стали рухатися по стінах. Катя заплакала. А якщо вона не побачить його більше? А що, якщо він буде сильно поранений і не зможе вижити? Ці думки лякали її. Вона подумала: «Як я буду жити без нього?» Катя не помітила, як заснула.  На вулиці була осінь. Чорні похмурі хмари перетинали небо, час від часу мрячив дрібний осінній дощ, листи з дерев уже облетіли й тепер, що підганяють вітром, із шерехом неслися по дорозі. Птахів теж не було чутно. Багато хто з них уже полетіли, а ті, хто залишився, зникли від непогоди в лісі. Жодного звірка не було чутно й видно. Була схоже, начебто природа співчувала Катерині.

(Далі весь твір…)

Багато років тому йшов пустельною дорогою юнак. Він пішов з країни за рішенням старійшин. У своїй країні Він був чудовим майстром, бідним, але талановитим. Від його виробів скупий ставав щедрішим, похмурий - привітнішим, некрасива жінка -красунею. Але мудрі старійшини знали, що тільки страждання, праця і далекі мандри перетворюють майстра в справжнього митця. Тому і влаштували юнакові випробування: знайти в далеких краях білий мармур, вирізьбити із нього статую коханої дівчини, тільки тоді юнакові дозволялось повернутися додому і взяти шлюб із коханою. Після довгих мандрів юнак знайшов в горах брилу білого мармуру. Але в нього не було різця і він звернувся до коваля. Той виставив умову: за різець ріквідпрацювати підручним у кузні або із мармуру зробити ошийник для собаки. Юнак вирішив, що рік - це дуже довго, і зробив ошийник. Отримавши різець, майстер заходився виточувати образ своєї Коханої.
(Далі весь твір…)

У нашого народу є багато красивих та поетичних легенд про походження назв населених пунктів, гір, річок. Багато з них пов’язані з героїчною боротьбою українців проти різних поневолювачів: і половців, і турків, і татар - які завжди були ласі до нашого багатого краю. Козаки мужньо захищали свої села і міста, але не завжди сили були рівні. Татарська орда часто переважала своєю кількістю. Найбільше, що цінували вороги, - це молодих та дужих юнаків (для турецьких галер!) і вродливих дівчат (для султанських гаремів!), а також хлопчиків, яких потім робили яничарами. І це було найстрашніше. Тому молоді люди вважали для себе кращим заподіяти собі смерть, ніж жити в рабстві. Так трапилося і з волинськими дівчатами, що на чолі з красунею Настею кинулися у прірву. Вони помстилися бею Ісмаїлу за смерть козаків, за своє приниження - не стали живим товаром і не принесли прибутку. Можна лише захоплюватися таким героїзмом та патріотизмом мужніх волинянок. Хоча історія знає й інші приклади - Насті Лісовської, Роксолани, Марусі Богуславки, які і в неволі зуміли прислужитися рідному краю.
(Далі весь твір…)

Покохала дівчина юнака з синіми-синіми очима. Та забрали хлопця до війська. Там він потрапив на війну і загинув. А дівчина все виглядала його та плакала на місці їхнього прощання. Якось вона побачила паростки, які невдовзі розквітли синьо-синьо, ніби промовляли: “Це - я, повернувся до тебе волошками”. Відтоді дівчина з нетерпінням чекала літа. А тільки-но наливалися колоски, як бігла вона у поле, щоб помилуватися очима коханого, які синіли серед ланів. Довго вважалося, що волошки - це бур’ян, який засмічує посіви зернових культур, переважно озимих. Але народні цілителі довели лікувальну силу волошки; І тепер напарами-настоя-нками з неї лікують хвороби нирок і сечового міхура. Волошки мають протисудомні і жовчогінні властивості. Лише треба вміти правильно їх приготувати чи настояти.
(Далі весь твір…)

Зараз уже й не згадаю, коли і від кого почула я цю легенду, але вона настільки вразила мене і збентежила, що пам’ятатиму її усе життя. …Жила в одному селі сім’я: батько, мати і двоє діточок - дівчинка і хлопчик. Жили дружно, у злагоді, не ледарювали - то й усе велося в господарстві. Аж якось тяжко занедужав хлопчик. Не відходять від його ліжка рідні, ладні небо йому прихилити, а зарадити біді не в силі. Нелегко батькові дивитися на муки своєї дитини. Вийшов він надвір, ходить по садку. Аж раптом побачив дивну білу постать і впізнав у ній Смерть. Вона прийшла, щоб забрати його сина.
(Далі весь твір…)