Неподалік від нашого будинку знаходиться парк. Ще дитиною я гуляла дідусем і бабусею. У ньому і зараз багато дітлахів і дорослих. Тут є блакитні ялиці, і дуби, і в’язи. Є кафе, естрада, майданчик для літніх людей — одне слово, наш парк нічим не відрізняється від інших парків міста. Тим не менше, мені здається, різниця є. У глибині парку є вузенька непримітна стежка. Йдучи нею, потрапляємо на невелику галявину, яка геть вся усіяна куліги. Тих, хто сюди йде цією стежкою, вітають блакитні ялиці. За ними сховалася дика яблунька. Ця стежка, власне, і прокладена до неї. Хто її тут посадив невідомо. Дорогу до неї знають бджоли, метелики, сороки. Я відкрила для себе цю яблуню. Гуляла якось з Ладою, моєю собакою. Вона, побачивши в траві білку, кинулася за нею. Білка стрибнула на стовбур в’яза і зникла, а Лада не помітила зникнення білки і продовжила переслідування. Я, звичайно, бій за собакою. Раптом Лада зупинилася, і я теж. Перед нами дика яблуня. Вітер доносив аромат цвітіння. Потім я побачила цю яблуню, всю в плодах, зелених, а потім і стиглих.
Далі весь твір…