Подивіться на портрет молодої людини в розквіті. Високе чоло інтелектуала, тонкі чутливі риси, у яких одсвічує вишуканість потомственого інтелігента. То чи не помилилася природа, наділивши раба обличчям патриція? Ні, природа, як завжди, діяла з геніальною безпомилковістю.
Далі весь твір…

Найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, у яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. Навчаючись із малих літ балакати, ми разом із тими словами, що доводиться їх запам’ятати, набуваємо і розуміння того, що ті слова визначають,- чи назву якої речі, чи думку про що-небудь. Тобто ми разом зі словами набираємося і розуму, набуваємо чужих думок, навчаємося самі думати і ті думки викладати словами. Наші діти у свою чергу додають до здобутого від нас скарбу мови своїх вимовів того, чого їм за свого життя, довелося навчитися,, передумати, пережити. Таким по-битом і складається людська мова, що з кожним новим коліном все більше та більше шириться-зростає.
Далі весь твір…

Восени 1843 р. Шевченко побував у Суботовi, колишнiй резиденцii Богдана Хмельницького, змалював козацькi хрести на полях, збудовану гетьманом церкву i розритi пiдземелля Ї рештки колишнiх гетьманських палат. Спокушенi переказами про те, що перед смертю гетьман заховав там великi скарби, можновладцi спорядили до Суботова експедицiю, яка перерила все село, поруйнувала гетьманськi льохи, потривожила козацькi кiстки, але нiякого золота так i не знайшла. На руiнах Суботова й Чигирина Тарас усiм єством вiдчув рабське становище украiнцiв, сором повноi нацiональноi неволi, ганьбу нацiональноi зради цiлих поколiнь.
Далі весь твір…

Неподалік від нашого будинку знаходиться парк. Ще дитиною я гуляла дідусем і бабусею. У ньому і зараз багато дітлахів і дорослих. Тут є блакитні ялиці, і дуби, і в’язи. Є кафе, естрада, майданчик для літніх людей — одне слово, наш парк нічим не відрізняється від інших парків міста. Тим не менше, мені здається, різниця є. У глибині парку є вузенька непримітна стежка. Йдучи нею, потрапляємо на невелику галявину, яка геть вся усіяна куліги. Тих, хто сюди йде цією стежкою, вітають блакитні ялиці. За ними сховалася дика яблунька. Ця стежка, власне, і прокладена до неї. Хто її тут посадив невідомо. Дорогу до неї знають бджоли, метелики, сороки. Я відкрила для себе цю яблуню. Гуляла якось з Ладою, моєю собакою. Вона, побачивши в траві білку, кинулася за нею. Білка стрибнула на стовбур в’яза і зникла, а Лада не помітила зникнення білки і продовжила переслідування. Я, звичайно, бій за собакою. Раптом Лада зупинилася, і я теж. Перед нами дика яблуня. Вітер доносив аромат цвітіння. Потім я побачила цю яблуню, всю в плодах, зелених, а потім і стиглих.
Далі весь твір…

День у день, ось уже вісім років, мене проводжає до школи і зустрічає після занять бабуся. Звуть її Анастасія Леонтіївна. Це мати мого батька. До виходу на пенсію вона працювала вихователькою в дитячому садку. Бабуся вміє малювати, ліпити з пластиліну, а ще вона вишивати: шиє, вишиває. Як каже моя матуся, на Анастасії Леонтіївні тримається наш будинок. А готує обід — пальчики оближеш! Моїх друзів-восьмикласників вже давно ніхто в школу не проводжає і тим більше не зустрічає зі школи. Одного разу хтось з однокласників кинув на мою адресу: «Мамин синок!» Я не образився, але виправив: «Бабусин онук». Мені з бабусею цікаво. Поки ми йдемо в школу або повертаємося додому, вона розповідає новини; почуті по радіо або прочитані в газеті, згадує курйозні історії з життя нашої сім’ї і своєї. Отже, ми з бабусею друзі.
Далі весь твір…