А зараз спробуємо вернутися до найріднішої в світі людини — матінки, матусі. Чи навчила вона вас любити увесь світ? Якщо так, то… Чи замислювались ви коли-небудь над тим, що для вас означає слово «мати», який образ вимальовується у вашій уяві? Людина з нагайкою в руках, яка примушує вас робити уроки, чи підслуховує телефон, коли ви розмовляєте, або прискіпується до вас за кожну похибку? Ви, певне, вигадуєте. Мати зовсім не така. Вона лагідна, усміхнена, завжди дарує ласку та любов. Матінка допоможе у будь-яку хвилину, хоч вночі — тільки поклич. І не треба говорити, що ви за це одержуєте штовхани та лайку. Я вірю, що у вас чудові матусі. Саме про них, рідних, дорогих, ми і будемо писати.
Далі весь твір…

Мати… Це слово відразу повертає мене до мого щасливого дитинства, до довгих днів і коротких ночей. Але для неї, рідної, самої близької, усе було навпаки: і день швидко минав, і нічка довго тягнулась, бо чула вона кожен шерех моїх рученят. Мати для кожного з нас — це і надійний захист, це і надійний притулок. Мати — охоронниця домашнього вогнища, вірний талісман усього життя. Недарма саме їй присвячено стільки віршів та оповідань, недарма саме вона викликає завжди тільки теплі почуття. В житті кожного з нас бувають хвилини, коли треба неодмінно розповісти про те, що відбувається в душі, розповісти тому, хто зможе тебе зрозуміти, хто не перерве передчасно розмову, не буде з тебе глузувати — взагалі тому, хто зможе розділити з тобою і радощі, й горе. Це, звичайно ж, мати. Веде вона нас, несміливих, невпевнених дітлахів, через усе життя, не помічаючи, що ми вже стали дорослими.

Далі весь твір…

Шкільний твір по оповіданню К. Воробйова «Це ми, Господи». Кров’ю серця написана повість К. Воробйова «Це ми, Господи» — ще одна сторінка, сама кошмарного й нелюдська, з літопису другої світової війни. У цьому добутку ми бачимо новий трагічний лик війни — плівок. Мої друзі затверджують, що в полоні були різні люди: мужні знаходили сили боротися, улаштовували втечі; слабкі в’язні скорилися й чекали своєї долі, такі викликають тільки жалість і презирство. Я із цим не згодна. Полонені заслуговують нашого милосердя. Мене дотепер не відпускає біль, що я відчула, прочитавши повість «Це ми, Господи». У самому заголовку мені чується голос-стогін змучених полонених: «Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими Тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське».
Далі весь твір…

Учнівський твір за романом «Диво» П. Загребельного. Що таке диво? В усі віки людина жадає одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто, навпаки, знищує диво, а найбільше таких людей, що «творять його в муках і любові» в ім’я краси, високої духовності, в ім’я землі своєї і пам’яті. Древнє слово це означає «світити», а у слов’ян «диво» — це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса, «неповторність … повторюваного». Саме про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську — і про долю його та місце в нашій духовності йдеться в романі П. Загребельного «Диво». Софіє Київська! Ти не тільки вознеслася, як «рожеве кам’яне диво» своїм убранством, пишнотою та барвами над світом, ти стала Берегинею нашого народу, його серцем і душею, його честю й совістю, його символом духовного надбання — такий лейтмотив твору.
Далі весь твір…

Був такий випадок. У редакцію однієї молодіжної газети прийшов парубок. Він готовий був заплатити більші гроші за те, щоб надрукували одну-єдиний рядок: «Лариса, я люблю тебе, прости мене! Сашко».  Оголошення було надруковано. Наступного дня почалося щось неуявне. Телефони в редакції не вмовкали. Дзвонили дівчини, від яких пішов улюблений, жінки, що втратили своїх чоловіків. Дзвонили з дітьми й без, замужні й розведені. Дзвонили Лариси, волею долі розлучені зі своїми Сашами. Дзвонили й благали, просили, вимагали назвати прізвище або адресу автора оголошення.  У місті з мільйонним населенням тисячі Ларис і тисячі Саш. А ще є Людмили, Олени, Наташи й Коли, Дмитрика, Сережи. І в кожного — гострий щиросердечний біль і очікування щастя. І скільки їх, що люблять, що втратили один одного в цьому величезному світі, що розмінялися по дріб’язках, що забули про головний: «Я люблю тебе!» А навколо — «куплю», «продам»…

Далі весь твір…