Звичаї — це частина нашої душі, нашої генетичної пам’яті; вони — своєрідні корені, що живлять дерево життя. Народні звичаї — невичерпна криниця мудрості багатьох поколінь, яка ніколи не обміліє, скільки б не черпав із неї життєдайної вологи. Наші споконвічні, староукраїнські традиції настільки тісно переплелися із християнською обрядовістю, що годі й уявити, ніби може бути інакше. Я усвідомлюю себе передусім християнкою, й тому, замислюючись про духовні надбання і втрати мого покоління, ратую за відродження саме християнських традицій, в яких органічно присутні староукраїнські атрибути. На щастя, Галичина їх зберегла й бережно передає з покоління в покоління, бо в галицьких сім’ях панує культ родини, роду.
Далі весь твір…

Людина створила культуру, а культура — людину. Особистість реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений упродовж століть спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні людей до співвітчизників, до праці, до рідної мови. Я вважаю, що чим міцніші зв’язки людини з культурою свого народу, тим більше можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.
Далі весь твір…

Воно народжується, здається, разом з нами, супроводжує нас у зрілі роки, з ними ми йдемо з життя. Писати про неї можна довго, безкінечно, бо тема ця воістину невичерпна. Здається, якого боку буття не торкнися — скрізь знайдеш її відклик. Вона віддається болем чи радістю у серці, вона гріє і дарує те, чого в людському житті бракує більш за все. — любов. Що може бути на світі свешенніше. ніж ім’я матері! Людина, яка не зробила ще ні кроку по землі і тільки-тільки починає лепетати, невпевнено й старанно складає по складах «ма-ма» та, відчувши свою перемогу, сміється, щаслива. Та й згодом, під важким тягарем років, у хвилини радощів та смутку, вона згадує свою матір. І як гімн матерям, народжуються рядки:

Далі весь твір…

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України — Конституції — не тільки завершило складний п’ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Я вважаю, що це позначилось також і на мені. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці XX століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизначення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу.
Далі весь твір…

День у день ось вже вісім років мене проводжає до школи і зустрічає після іанять бабуся. Звуть її Анастасія Деонтіївна. Це мати мого батька. До виходу на пенсію вона працювала вихователькою у дитячому садку. Бабуся вміє малювати, ліпити з пластиліну, а ще вона рукодільничає: шиє, вишиває. Як каже моя матуся, на Анастасії Леонтіївні тримається наш дім. А готує обіди — пальчики оближеш! Моїх друзів-восьмикласників вже давно ніхто до школи не проводжає і тим більше не зустрічає зі школи. Одного разу хтось із однокласників кинув на мою адресу: «Матусин синок!» Я не образився, але виправив: «Бабусин онук». Мені з бабусею цікаво. Поки ми йдемо до школи або повертаємося додому, вона розповідає новини; почуті по радіо або прочитані у газеті, згадує курйозні історії з життя нашої родини і свого. Отже, ми з бабусею друзі. Так само турботливо, любовно бабуся опікується моїми батьками. «Та що ми, діти? — відбувається жартами батько. — Чи мало тобі турбот з нашим Ді-мою?» «Якщо це і турботи, то приємні!», — звичайно відповідає бабуся.
Далі весь твір…