Я багато читав і чув про героїв Вітчизняної війни. Але подвиг Івана Ксе-нофонтова уразив мене більше всіх. Я дізнався про нього в музеї. Ваня Ксенофонтов закінчив середню школу перед самою війною. У війну він служив штурманом літака. Незадовго до Перемоги, 25 квітня 1945 року, фашисти занурили в польському порту радянських дітей на пароплав і хотіли погнати їх кудись на захід. Пароплав з дітьми конвоював фашистського есмінця. Наші катери не могли з ним впоратися. Тоді в бій за малюків вступили радянські льотчики. Вони атакували есмінця. Літак Вані Ксенофонтова зажеврів у повітрі. Ваня і його товариш — пілот і стрілець-радист — повторили подвиг капітана Гастелло. Вони вирішили загинути, але врятувати дітей від рабства!
Далі весь твір…

На підвіконнях нашої школи стоять квіти. Батьки придбали або виростили їх власноруч і принесли влітку, перед святом 1 вересня. Але через тиждень частина горщиків була забруднена: в них з’явилися папірці, жуйки, листки були обірвані, зламані, квіточки валялися на підлозі. Невже учні не розуміють, що красу потрібно берегти? Адже все це створюється для нас! Виходячи на перерву, ми дихаємо чистішим повітрям, тому що саме квіти допомагають його очищувати. Ми також бачимо красиві листочки, пелюсточки в акуратних горщиках, і самі стаємо краще, людяніше. Навіщо ж поводитися, як дикі люди, яких, мабуть, нікому удома виховувати або просто розповісти, що до людської праці, завдяки якій квіти ростуть у горщиках, потрібно ставитися з повагою?
Далі весь твір…

Закінчувалися суворі морози, на всьому відчувався подих весни. У лісі вже розтанули останні острівці снігу. Під весняними променями сонця запарувала земля. Сонячні зайчики заграли на галявині, вони наче хочуть розповісти всьому живому в лісі, що час прокидатися. Цінна окраса наших лісів і дібров — конвалія. її ніжні пахучі дзвіночки втілюють у собі радощі весни. Вона є однією з улюблених ранніх квітів. А скільки казок, легенд, повір’їв та міфів складено про цю чарівну квітку! А онде між деревами під першим сонячним промінчиками з’явилися проліски. Вони були зовсім маленькі і тендітні. Вперто і наполегливо пробивали вони товстий килим торішнього листя. Ніжні блакиті пелюстки, наче усміхаючись, тягнулись до сонечка. Від їхньої блакиті в лісі затишно і тепло. Квіти були такі ніжні, що навіть шкода було їх зривати.

Мабуть, поняття «рідний край» закладається в людині з народження. Ніби нічого особливого в тій місцевості й немає, а от найближче, найрідніше. Навіть птахи й риби намагаються хоч колись повернутися в те місце, де вивелися. У чому ж полягає цей феномен? Адже у світі більше місцевостей із суворим кліматом, безводних, з різними природними катаклізмами, ніж «райських куточків». Та більшість людей, хоч і люблять бувати в таких «куточках», надають перевагу саме рідному краєві — пустелі, тундрі, джунглям, болотистим, лісовим чи степовим місцевостям.
Далі весь твір…

Ми у світі не самотні, навколо нас безліч «братів наших менших»: звірів, птахів, домашніх тварин. Ми, звичайно, інколи помічаємо їхню красу, спритність, граційність, можливо, незвичайність. Але чи часто дивимося їм в очі, чи бачимо, що їм, цим тваринам, буває страшно й незатишно поряд з людьми? Скільки зараз бездомних собак і кішок (здебільшого колишніх домашніх улюбленців!), які жалібно й сумно заглядають нам у вічі, зовсім так, як ті старенькі прохачі в метро чи на вулиці.
Далі весь твір…