Стояв спекотний липневий день. Ми гралися у дворі: хтось осідлав гойдалки, хтось - велосипед, а ми з Дмитром грали у шахи. Раптом здійнявся вітер, сонце почало меркнути. Хтось із дорослих сказав, що зараз буде дощ. І справді, невдовзі перші великі холодні краплі впали на землю, і дощ пустився щосили. Дитячий майданчик спорожнів, діти розбіглися по домівках, а ми з Дмитром сховалися у невеликій альтанці. Краплі дощу барабанили по покрівлі, залітали усередину - стало просто холодно. Але шлях до будинку було відрізано зливою. Невдовзі дощ припинився, наче його й не було, засяяло сонце, і знову стало тепло. Ми мимоволі замилувалися струмком. Він не припиняв свій біг. У його струменях відбивалося сонце, він ніс шматочки кори, пелюстки, якийсь дрібний мотлох. І мені захотілося запитати: куди поспішаєш, струмочку? Раптом я побачив у ньому пустий коробочок з-під сірників. На ньому сидів мураш.

(Далі весь твір…)

Більше півтора століть минуло з тих пор, як написана “Казка про рибалку й рибку”. Але багато безглуздостей, що проголошувалися в недавнім минулому, - “ми покликані скорити природу” або, пущі того, “ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх - наше завдання”, - начебто підказані невдачливою пушкінською бабою:

(Далі весь твір…)

Життя Пришвіна було типове для російської людини, що пережив три війни й революцію. Доля М. М. Пришвіна - це характерна доля російської людини саме тому, що майже завжди щире життя його проходить у тіні. Вона ніколи про себе не заявляє голосно й у той же час є присутнім щомиті в слові письменницькому. Кожна фраза, навіть кожне слово в Пришвіна, як у віршах, несе більше значеннєве навантаження. Це така мудра поезія в прозі. У ній немає повчань, але їсти рідне  цнотлива увага до всьому, і до людини насамперед: ти голодний - я тебе нагодую, ти самотній - я тебе полюблю. Усе в письменника - мир, природа, людина - у загальній сукупності й становить красу життя, яку необхідно відстоювати, борючись зі злом у будь-яких його проявах. Саме цій темі було присвячене казка-минуле “Комора сонця”. У ній ми зустрічаємо знайомі прикмети народної російської казки, починаючи від казкового пейзажу, розмов птахів, тварин і кінчаючи щасливою розв’язкою з перемогою добра над злом.
(Далі весь твір…)

Дивний у Чехова сміх! Що більше читаю чеховські оповідання, то менше вірю в те, що він сміється. Ось іде вулицею невідомого містечка місцева влада - поліцейський наглядач із городовим. Але прізвище у цієї влади як тавро - Очумелов. Хто ж нагородив таким прізвищем чиновника, який уособлює Російську імперію та її закони? За цією історією про незначний випадок заховалося саме життя з його складнощами. Головне - чий собака, а не Хрюкін із його покусаним пальцем та претензіями. Від цього проймає вогнем і холодом. Тому і треба весь час то зняти, то одягти шинель… Бо закон законом, а генерал Жигалов - то генерал. Дарма, що не поліцейський. Його чин вищий від усіляких законів. Це розуміють усі. Натовп буде сміятися з Хрюкіна і його покусаного пальця.
(Далі весь твір…)

Видатний російський письменник А. Чехов починав свій творчий шлях як автор невеликих гумористичних оповідань. Проте маленькі за обсягом твори були наповнені глибиною змісту, широтою узагальнень. Серед ранніх творів письменника одним із найпопулярніших було оповідання «Хамелеон». Прочитавши назву твору, читач може припустити, що мова в ньому піде про природу, вивчення тваринного світу. Та про представників класу плазунів в оповіданні немає жодного слова. Натомість воно розповідає про людей, їхню поведінку, моральні якості. Є в ньому, правда, один представник братів наших менших - переляканий собака. Саме через нього і зчинився увесь цей гамір біля дров’яного складу купця Пічугіна.
(Далі весь твір…)