Головні герої повісті В. Нестайка Ява з Павлушею познайомились ще в четвертому класі і тепер є справжніми друзями. То вони випустили в клубі під  лекції «Виховання дітей у сім’ї» пугутькала і лектор з переляку упав з трибунці і вилив собі на голову графин з водою. То повісили старі дідові підштаники на телевізійну антену, то проводили під свинарником метро. Хотіли зробити всій сюрприз! Адже у Києві є метро, нехай і у Васюківці теж буде. Ате сталася халепа - свиня Манюня провалилася якраз посередині тунеля… Що було! Дід Варани! насилу витяг її з пастки, а розбишакам наказав засипати підкоп та йти вчити і готуватися до екзаменів. А як не хотілося хлопцям це робити, коли «повітря пахно футболом, …коли пташки галасують, як баби на базарі…»
(Далі весь твір…)

Влітку я з батьками відпочивав на базі відпочинку в лісі біля річки. Наш будиночок знаходився серед сосен, їх «лапи» заглядали в наші вікна, і це було весело. Виглянувши рано вранці у вікно, я іноді бачив рудих білок, що перескакують з сосни на сосну. Якщо вони були голодні, то опускалися на землю, тому що люди підгодовували їх. Час від часу ми з батьками відправлялися до лісу на пошуки грибів і ягід, і я помітив, як птахи тривожно скрикували, і по верхівках ялин звук йшов далеко-далеко, передаючись по ланцюжку. Тоді я запитав у тата: «Може птахи, які знаходяться ближчими до нас, попереджають інших, що в їх напрямі рухаються люди? Таким чином вони подають сигнал тривоги?» Мама з татом підтвердили мою думку. А тато сказав, що люди часто через халатність влаштовують лісові пожежі або розоряють пташині гнізда, тому лісові жителі бояться людей.
(Далі весь твір…)

Це було одного разу, коли моя мама зранку поїхала в село допомогти бабусі. Я ж, бажаючи, щоб мама по приїзді додому відпочила, вирішив сам пригготувати обід. Добре вимивши руки, закотив рукава сорочки, щоб не заважали, підв’язався маминим фартухом. Неслухняний чубчик сховав під хустку, бо мама завжди казала: «Світити волоссям під час обіду не можна». Спершу я хотів приготувати тільки локшину. Налив у каструлю молока, одразу ж поклав локшину, прикрив посудину, щоб вариво швидше готувалося. Тоді надумав зварити ще й овочевий суп.
(Далі весь твір…)

Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому. В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег - завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати. Тільки зрідка користується цим вмінням: іноді сперечається з хлопцями, що першим допливе до іншого берега ставка, або скаже, що довше за всіх просидить під водою. І зазвичай перемагає! Але це не головне в його характері.
(Далі весь твір…)

Я багато читав і чув про героїв Вітчизняної війни. Але подвиг Івана Ксе-нофонтова уразив мене більше всіх. Я дізнався про нього в музеї. Ваня Ксенофонтов закінчив середню школу перед самою війною. У війну він служив штурманом літака. Незадовго до Перемоги, 25 квітня 1945 року, фашисти занурили в польському порту радянських дітей на пароплав і хотіли погнати їх кудись на захід. Пароплав з дітьми конвоював фашистського есмінця. Наші катери не могли з ним впоратися. Тоді в бій за малюків вступили радянські льотчики. Вони атакували есмінця. Літак Вані Ксенофонтова зажеврів у повітрі. Ваня і його товариш - пілот і стрілець-радист - повторили подвиг капітана Гастелло. Вони вирішили загинути, але врятувати дітей від рабства!
(Далі весь твір…)