Я нічиїх думок не розділяю — я маю свої І. С. Тургенев «…Ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним. У теперішні часи корисніше за все заперечення — ми заперечуємо». Чиї ж це слова? Кому вони належать? Хто ця людина, котра може так упевнено говорити? Переді мною роман І. С. Тургенєва «Батьки і діти». Цей роман був написаний автором у 1860 році. Створювався він за часів підготовки і проведення селянської реформи, в умовах подальшого загострення боротьби між протидіючими силами російського суспільства, — лібералами і демократами. Роман і головний герой — демократ-різночинець Базаров, за визначенням самого автора, стали «вираженням новітньої нашої сучасності». Роман визначний тим, що викликає бажання подумати, поспорити. Сторінка за сторінкою я знайомлюся з головним героєм роману — Євгенієм Базаровим, із його біографією, з характером, з заняттями, з поглядами. Що ж, Євгеній, ви мені симпатичні. Мені подобається ваша самостійність, завзятість у досягненні мети.
Далі весь твір…

Сьогодні я починаю мій щоденник, а враження після зустрічі з Миколою Петровичем звичайні: це простий російський дворянин, що щиро любить і почитає свого сина. Він додержується старих поглядів, так що не викликає у мене великого інтересу. А от Павло Петрович — це втілення старих поглядів і звичок. Адже через таких людей світ руйнується, він же не дає розвиватися суспільству! У нього в голові просто не укладається, що глава держави — це ще не «пуп землі», і що служити державі, віддаючись душею і тілом, — нерозумно… Знайомство з Одинцовою відбулося звичайно. Але слід у моїй душі вона лишила незгладимий. Це гарна жінка з почуттям власної гідності. її постава, боже мій! Це ж щось божественне. Ця стрункість, це уміння тримати себе! Мене уразила її поведінка. Звичайно жінки з її зовнішністю або розбещені до непристойності, або чванливі до неможливості. Так, я згодний, вона — удова, і це усе пояснює. Вона дійсно зуміла зберегти свою репутацію незаплямованою і не стала, як інші, кидатися на чоловіків, базікати з ними про всяку нісенітницю і бісиків пускати очима в надії, що хтось закохається в неї і одружиться. А потім жінка пояснює всім, що він розрадив її, заспокоїв її душу, і вона ж не могла сидіти вічно у вдовах, та вона ще й не така стара, і не така некрасива.

Далі весь твір…

У романі М. Ю. Лєрмонтова «Герой нашого часу» вирішується злободенна проблема: чому люди розумні й енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям і в’януть без боротьби на самому початку життєвої ниви? На це питання Лєрмонтов відповідає історією життя Печоріна, молодої людини, що належить до покоління 30-х років XIX ст. У образі Печоріна автор дав не портрет однієї людини, а художній тип, що увібрав у собі риси цілого покоління молодих людей початку століття. Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. І проте в цій своєрідній, винятково обдарованій людині Лєрмонтов показав типового дворянського героя трагічного періоду російського громадського життя, що настав після придушення повстання декабристів. Печорін — жертва свого лихоліття. Але чи виправдує Лєрмонтов його вчинки, його настрій? У безсонну ніч, напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману ніби підбиває підсумок прожитого життя. І дійде висновку, що він «утратив навіки пломінь благородних прагнень — кращий цвіт життя».
Далі весь твір…

Це ім’я відомо не тільки в нашій країні, але й в усьому світі. Воно входить у наше життя ще в дитинстві, входить, щоб залишитися в ньому назавжди. Вірші Пушкіна мають чарівність, хвилюють нас образи і видіння, які складаються зі слів, і ми переживаємо одну із самих щасливих миттєвостей, що даруються людині. Я в дальнем детстве речь России По книжке Пушкина учил. Мне в душу вольние, святне Мечти навеки он вселил. Пушкін — це краще, що є в кожному з людей. Це доброта і талант, сміливість і мужність, простота і вірність. Читаючи Пушкіна, я вчуся жити.29 січня 1837 року «сонце нашої поезії зайшло». Пушкін помер. Причиною його смерті стала дуель між ним і Дантесом. У Пушкіна стріляв і убив його іноземець, який був завезений «до нас по волі року». Він зневажав наші звичаї, мову, усе російське. Для нього не було нічого святого. Основною метою життя Дантеса було одержання чинів, нагород, блискучий зліт кар’єри. І хіба міг він зрозуміти «у цю мить криваву, на що він руку піднімав»?
Далі весь твір…

И долго буду тем любезен я народу, Что чувства добриє я лирой пробуждал. О. С. Пушкін. Все чернее та Черная речка… Все светлей моя память о том, Кто ушел, чтоб в поззии вечно Оставаться в венце золотом. Євген Нефедов. Олександр Сергійович Пушкін… Це ім’я супроводжує нас завжди. З дитячих років і до кінця свого життя ми не розлучаємося з Пушкіним, із його віршами і поемами, повістями і романами, трагедіями і казками. Вперше в ранньому дитинстві людина чує чудесні казки Пушкіна. У юнацькі роки перед нею відкривається новий, надзвичайний світ поета. Але по-справжньому Пушкін хвилює і підкоряє, коли його вивчають глибоко. Щороку шостого червня в Михайлівське, на Псковщину, із усіх кінців з’їжджаються поети, письменники, діячі літератури і мистецтва, усі, кому дорога поезія. У цей день на землі великого російського ноета проходить Пушкінське свято. Люди йдуть у гості до живого Пушкіна — найвидатнішого поета. Це ім’я зрозуміле будь-якою мовою. Цей рік — ювілейний. Олександру Сергійовичу виповнилось двісті років від дня народження. Весь світ з благоговінням схиляє голови перед творчим подвигом поета, відчуваючи його своїм сучасником — незамінним співрозмовником, задушевним другом. Український поет Б. Олійник стверджує, що Пушкіна поряд із Шевченком в кожному домі сповідують як національну святиню. Підтвердженням його слів є висловлення Д. М. Журавльова: «Я завжди говорю: шкода, що в наших календарях не позначена червоним кольором дата шостого червня. Нехай це буде робочий день, але сторінка — червона. Це ж день народження ПушкінаІ Він дав нам усю російську літературу, усю!». Вивчаючи поезію і прозу Пушкіна, ми незмінно відчуваємо, який величезний художній світ створив поет. І кожний із нас знаходить у цьому світі щось своє, особливо близьке і дороге.
Далі весь твір…