Ох, добродії, ну і днинка видалася сьогодні! Як завжди, я за справами служби йшов через базарну площу. Зі мною був Єлдирін. Він допомагав мені вирішити низку питань. З ранку у мене настрій був непоганий, я одягнув нову шинель, справна така шинель. І хто б міг подумати, що неприємності сьогодні на цій площі стануться через те, що наш народ не знає головного: чи належить генералош Жигалову собака, який укусив за палець Хрюкіна. Здавалося б, хіба важливо, що собака належить генералові? Авжеж. Генерал - особа благородна, шляхетна, виходить, і собака в нього благородний і не кусатиме будь-кого. А ось якщо собака не належить генералові, то не має належного виховання, він є загрозою для людей, може укусити і мене, людину при виконанні обов’язків, яка наглядає за порядком у місті. Такого собаку треба знищити.
Далі весь твір…

Твір по романі Е. И. Замятіна “Ми”. Жанр утопії з’явився в Європі із зародженням гуманізму. Мудреці минулого з радістю зображували щасливий мир майбутнього, де немає війни, хвороб, а всі сфери життя суспільства підпорядковані законам розуму. Пройшли століття. І утопія змінилася антиутопією - зображенням “майбутнього без майбутнього”, мертвого механізованого суспільства, де людині відведена роль простої соціальної одиниці. Насправді антиутопія не є повною протилежністю утопії: антиутопія розвиває основні принципи утопії, доводячи їх до абсурду. Тепер виявляється, що той самий людський розум здатний побудувати “Місто Сонця” Томмазо Кампанелли й працюючі з точністю годинного механізму “фабрики смерті” Генріха Гіммлера. XX століття стало століттям втілених антиутопій - у житті й літературі.
Далі весь твір…

Андрій Платонов почав писати дуже рано. Він ставиться до письменників зі славою, що розпалюється чим далі, тим більше. При житті його видавали дуже мало. Платонов писав у своїх статтях, оповіданнях, повістях, романах про усім: про важку працю робітників і селян, про інтелігенцію, про науку, про спорт, про фантастику, про будівельників міста, про Велику Вітчизняну війну. А. Платонов показав у своїх добутках важке життя людей у тилу, солдат на фронті з усіма її побутовими труднощами. У філософській повісті “Джон” Платонов виступив проти примусового перебування людини в армії, проти дикунського стану свідомості, ратував за первісну злитість із природою.  Головної для письменника в 30-і роки стає проблема істинно людської волі, проблема справжньої гармонії, що проявляється на всіх рівнях. У реальному житті її бути не могло - тому в Платонова виникають трагічні нотки, викликані неможливістю мінутного загального щастя. Виразно вони пролунали в оповіданнях “Форо” і “Ріка Потурань”. В оповіданні “По небу на півночі” письменник уже передчувало небезпеку ідей націонал-соціалізму, що загрожують миру.
Далі весь твір…

До середини 30-х років, переосмисливши свій досвід публіцистики, досягнення романтика й сатирика, А. Платонов заново відкрив для себе Пушкіна. Великому поетові присвячена стаття “Пушкін - наш товариш” і сама велика, що став відомої читачеві після смерті Платонова п’єса “Учень ліцею”. Над нею письменник працював аж до останньої миті життя. Відкривши частку Пушкіна в собі, він створює класичні новели: “Фаро”, “Ріка Потурань”, “Липнева гроза” і “Повернення”. Збагатився й художній мир Платонова. Саме Пушкін навчив його бачити велике зодчество, що йде в глибинах побуту, у строкатому змішанні “високого” і “низького”, навчив знайти свою “Асоль із Моршинська”, майбутню героїню оповідання “Форо”. Не применшуючи роль сатири, Платонов писав, що важливо все-таки, бичуючи недоліки, пам’ятати про вищу таємницю, що є в народі: “И голодно, і болісно, і безнадійно, але люди живуть, приречені не здаються…” Велич простих сердець… Велич людей, без яких “народ неповний…”, їхня здатність перетворювати мир, перемагати нестерпне, жити й тоді, коли, здається, неможливо жити  -   це  істинно  платоновьска тема.
Далі весь твір…

Доля добутків А. П. Платонова дивна: згодом їхня актуальність не зменшується, а зростає. Всі чутніше стає його тривога про людське щастя “настільки потрібному, настільки достовірному, як неминучість…” Все необачно й не схоже ні на що у світі письменника А. Платонова. Голос письменника як би злегка приглушений, сумний. Здається, що це тиха життєва розмова письменника із читачем. Глибинна тиша змушує думати, співпереживати сильніше, ніж всі гучні слова сучасників А. Платонова. У ранніх добутках А. Платонов пише про своє дитинство. В оповіданні “Семен” він оповідає про душ дитини, його світогляді, про долю хлопчика, на який лягли всі домашні турботи після смерті матері: “…У ньому цвіла душу, як у всякій дитині, у його входили темні, нестримні, жагучі сили миру й перетворювалися в людину…” У цьому добутку вражає образ батька. Він як би вміщає в себе всю силу любові до людей, співпереживання. Вартий на колінах перед маленькими ще людьми, як перед всім людством, що не вміє виразити своєї непосильної для серця любові й жалості до них. Може бути, в образі батька перед нами сам Платонов: “…батько звичайно лазив по підлозі на колінах між дітьми, укривав їх получте гладив кожного по голові й не міг виразити, що він їх любить, що йому шкода їх, він як би просив у них прощення за бідне життя”.
Далі весь твір…