За твором Б. Лепного «Цвіт щастя». Що таке щастя? На це питання, мабуть, немає, та й не може бути однозначної відповіді. Адже для кожної людини щастя своє, а сам зміст цього поняття змінюється протягом життя. Спочатку для дитини щастя - це усмішка матері, її голос. Потім щастя - це перший крок, це радість від власних успіхів; потім щастя - це досягнення поставленої мети. А взагалі, я гадаю, що найщасливіші в світі - діти. Вони радіють усьому, що бачать навколо: батькам, сонцю, квітам. Буває, живе людина і нібито все в неї є: гроші, влада, машина, але чогось їй все-таки не вистачає. Може, щастя? Значить, щастя - це не матеріальна цінність. А що ж тоді? От, наприклад, головний герой новели «Цвіт щастя» повірив маминим словам і поплив шукати вночі квітку шастя. Але не знайшов, тільки застудився. Хоча на все життя зрозумів, що щастя - це не квітка, його не можна зірвати, спіймати, втримати! Можливо, щастя - це якийсь стан душі. Адже ми буваємо щасливі, коли одержимо найвищу оцінку або переможемо паралельний клас у футбольному матчі. А інколи маємо змогу половше поспати і кажемо: «Яке щастя!» Щастя - це посмішка мами і простягнута рука друга. Щастя - це моя родина, мої друзі, моє успішне навчання. Я щасливий, що є люди, які мені люблять і яких люблю я. Щастя для мене - це гарний настрій, добре проведена година, хвилина, навіть мить.

На землі завжди існувало добро і зло, правда і кривда. Так само- були, є і будуть злі та добрі вчинки. Що людина здобуває, живучи правдою, нам розповідає давня народна казка «Про правду і кривду». Суперечка багатого дядька і бідного небіжа закінчилася тим, що хлопчина залишився без майна. Всі - заробітчанин, пан і навіть священик, — казали, що жити кривдою ліпше. Доведений до межі, небіж хоче віддати Богові душу. Можливо, гадає він, хоча б на небі життя правдиве. Але бідняку знехотя допомагає зла сила. Ще б пак, не буває ж лиха без добра. Чорти у лісі не побачили самогубця. Вони хвалилися один перед одним своїми лихими вчинками. Дурість їхня була ще й у тому, що вони розповіли, як усе можна виправити. Сидів нещасний хлопець па дереві й думав, що має допомогти скривдженим. Якщо ні, то загине багато людей і знову переможе зло. Небіж своїми добрими ділами заробляє грошей навіть більше, ніж є у його дядька. Чоловік виручає пана, котрий нещодавно казав про користь неправди. Став він у пригоді заробітчанам та іншому миру, коли в одному місті зникла вода. Добро дає небожу великі статки. Допомагає юнак і царю, виліковує його доньку. Після цього він сам стає царем.
(Далі весь твір…)

А. Олексин у повісті зачіпає одне з найважливіших моральних питань: про посередність і талант, про бездуховність, егоїстичність і добросердя. Оленька - дійсно обдарований, єдиний у сім’ї дитина. Але які б не були здатності, вони не виправдують егоїзму. Людина, з дитинства оточений любов’ю, увагою й розумінням, виростаючи, жадає від людей цих проявів за всяку ціну. Талановита людина завжди перебуває в центрі уваги, він виділяється із загальної маси, і злиття з нею найчастіше не відбувається. Проти “помітності” Оленьки бореться “божевільна Євдокія”.
(Далі весь твір…)

Тема добра і зла - одна з найголовніших тем у літературі. Слово «добро» асоціюється у мене зі словами «щастя, милосердя, злагода, любов, мир». Недарма в казках завжди перемагає добро. На жаль, недобрі, злі, черстві люди зустрічаються не тільки у казках, а й у житті. Оповідання Євгена Гуцала «Лось» вчить людяності, добра, краси. Письменник протиставляє людей морально чутливих і морально глухих; милосердних, сердечних і черствих, грубих. Герої оповідання розкривають свої риси характеру, зіткнувшись на березі річки зі старим і бувалим лосем, який жив у заповіднику. Бажаючи напитися води, тварина провалилася в ополонку і дедалі глибше занурювалася у льодяну кашу. Вибратися на берег лосю допомогли два хлопчики, що приїхали по хмиз. Старший узявся рубати лід, щоб прокласти прохід до берега. Коли лось вибрався з крижаного полону, діти дивилися на нього зачаровано, не вірячи, «що допомогли врятуватися цьому великому звірові». Не вірили вони спочатку і в смерть врятованого лося. «Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути».
(Далі весь твір…)

Після зимових канікул у школі розпочався другий семестр. Мені доручили написати замітку в шкільну газету, здавалося б, на зрозумілу тему: «Любіть Батьківщину». Але вдома, сівши за письмовий стіл, дивлячись на чистий аркуш паперу, я довго не могла придумати, з чого почати. У чому саме моя любов до Батьківщини? Мама, бачачи, що в мене нічого не виходить і аркуш залишається чистим, сказала: «Ти, Машо, згадай, як ти провела зимові канікули». «Гостювала у діда-лісника, - відповіла я. - Але до чого тут замітка у газету?» Мама продовжила: «Ти пам’ятаєш, чим був заповнений кожен день? Ось про це і напиши…» Нинішня зима видалася на диво морозною і сніжною. Лісовим мешканцям - птахам, кабанам, лосям, зайцям - важко було добувати корм. Тварини могли загинути. Щоб цього не трапилось, лісники підвозили до спеціально споруджених годівниць для тварин сіно та інші корми. В лісову їдальню доставляли сіль, без якої тварині, як і людині, не обійтися. Доставляти корм дорослим допомагала і я. Вранці лісники запрягали у сани коня Бурана, навантажували «гостинці» і вирушали у засніжений ліс. Правда, деякі односельці діда долали цей шлях на лижах. Вони теж узяли шефство над лісовими мешканцями і корм несли у рюкзаках.
(Далі весь твір…)