Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми монастирями, церквами і дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись у Литву на декілька сотень верет, і високі будинки, що висунулись із натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними і світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної розкоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо у світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й усіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра.
Далі весь твір…

Євпраксія звикла до свого нового стану, линула думкою й відчуттям туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Із своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави і повертала собі втрачену безпосередність життя, хай навіть досконало-нестерпного, як у неї нині. З вежі світ був видимий виразніше, він виявився набагато ширшим, барвистішим, дні були сповнені сонцем і всемогутністю зелені, яка пробивалася повсюди крізь найміцніший камінь. Зелено-сонячний світ не зникав і вночі, лиш набирав інших барв, ставав щільнішим, насиченішим, у просторі запановувала таємничість шерехів, шелестів, дихань, поєднань, зачать, народжень, криків, стогонів, зітхань і мовчання. Наставало царювання місячного сяйва, яке все зрівнювало, зупиняло будь-який рух, уганяло в тривожний сон. Тоді крізь кошлатість тіней у різьблено-сріблястому світі долинали до Євпраксії теплі згуки трав, материнське дихання теплих туманів, од яких хотілося плакати дитячими безпричинними слізьми.
Далі весь твір…

Критики й літературознавці у своїх статтях, нарисах та розвідках, присвячених, Яновському,- певна річ, тепер,’коли злигодні закінчились та й сам Юрій Іванович помер,- полюбляють цитувати у своїх опусах одне побіжне висловлення Яновського чвертьстолітньої давності. Цією цитатою починається навіть розділ про Яновського в «Історії української радянської літератури». Наведу його й я: «Коли я читаю книжку і хочу її оцінити, я питаю себе: «Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь? Чи поклав би ти її в торбу поруч із хліба окрайцем, пучкою солі й цибулиною? Чи достойна вона там, у торбі на плечах, лежати всю путь, до хліба торкаючись? На перепочинку, коли розв’яжеш торбу і з’їси хліба з цибулею, чи дасть вона тобі мужність і радість, щирий захват і приємний біль мудрості?» Ця цитата - з висловлювання Яновського, друкованого в тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому році в  «Універсальному журналі».
Далі весь твір…

Яновський у прозі був поетом. Це звучить добре, можливо, і насправді добре, бо щедро збагачує емоційну силу прози, але, як на мене, саме тому - попри всю поетичну піднесеність і хвилюючу романтичність - проза Яновського завжди була малопізнавальною (пізнавальність прози вимірює її вагомість) і постійно хибувала в частині сюжетних інтерпретацій. «Вершники» - чудова книга, але це зовсім не роман, як думав Яновський і як досі трактує дехто із критиків. 1 взагалі яке це має значення, роман це чи не роман? Нехай це буде збірка новел - досконалих формально, дуже сильних емоційно, вагомих ідейним змістом. Цю книгу високо цінують літературні гурмани, із захопленням читає й залюбле-ний у літературу читач. «Вершники», коли хочете, це поема в прозі, тільки без зовнішніх поетичних прикмет - римування та рядкового ритмування.
Далі весь твір…

Для народу Сахаров явився як мужній приклад самозречення в ім’я віри, як борець за правду. То було І нечуване явище, щоб із таких привілейованих вершин, де все таємно й тихо, де правди чи то бояться, щоб вона не заважала жити, чи недолюблюють, щоб вона не провокувала на скандальний бунт, чи то просто не знають, бо там не прийнято говорити і думати про неї, а тут - тричі Герой, лауреат, академік. В очах простих людей такий бунт ціниться вище, ніж бунт учорашнього зека, якому нічого втрачати. І людям найважче уявити, що той академік і тричі герой просто не вмів почувати себе великою людиною, соромився і ніяковів, коли йому про це нагадували, і приймав від ранку до ночі в себе вдома гнаних, скривджених, переслідуваних, навіть не задумуючись над традиційними християнськими чеснотами. Звичайно, його рід виростав і виховувався в тій традиції, у тій школі, але для Андрія Дмитровича це була просто людська порядність - і при чім тут звання, ступені,  походження і т.ін.?
Далі весь твір…