На літні канікули я поїхав до бабусі в село. Незадовго де мого приїзду у бабусиної корови Зорьки народилося маленьке теля - бичок. Воно було товстеньке, чорненьке, з великою білою плямою лобі.  Я назвав його Мишком.  Теля росло швидко,  було рухливе. Коли я брався за маленькі роги бичка, він рдився і буцав мене. Якось увечері стадо корів поверталося додому. Хвіртка Вула відчинена, і Мишко вибіг на дорогу. Попереду йшов Великий бик. Помітивши теля, він розлючено кинувся на нього. Ударом рогів він звалив Мишка. Той впав на землю І жалібно застогнав. Побачивши це, я швидко побіг по допомогу. Коли ми з дідусем вибігли на дорогу, то побачили Зорьку, яка від жалю облизувала своє теля. Мишко не міг підвестися сам. Тоді дідусь взяв його на руки і поніс додому. У телятка була поламана нога, а з великої рани в боці текла кров. Ми промили рану і перев’язали її. А на поламану ногу наклали шину і туго забинтували. Дуже допомогла нам у цьому моя мама-медсестра.
(Далі весь твір…)

Ілько і Олесик - гарні друзі. Всі в класі навіть трохи заздрять їм. Ніколи вони не розлучаються: і ypoки роблять разом, і додому із школи йдуть разом, і відпочивають теж разом. Та одного разу, коли Ілько не зміг розв’язати приклади під час самостійної роботи,-Олесик не дав йому списати завдання. Хлопці посварились на перерві. Усі в класі були здивовані: невже ця дружба скінчилась?! Та Олесикові боляче було за свого друга, вій хотів, Ілько сам зрозумів,  як ці приклади розв’язуються. Увечері він зайшов до друга, який від своєї образи на і бачити Олесика не хотів. Хлопці довго розмовляли, п годину сиділи над підручником, тренувалися у розв’язув задач. Наступного дня під час самостійної роботи з матемаї Ілько не питав Олесика,  як розв’язувати задачі,  а сам потім виконав усе завдання. Увесь клас полегшено зітхнув: друзі помирилися. Ілька і Олесик нам усім показали, що справжній друг - не той, хто підказує чи дає списати, а той, хто піклується про тебе, пря не допомогти.

Продовжувачі славних традицій. У нашій школі є гурток народних промислів. Хлопчики, які навчаються там, прагнуть опанувати кращі традиції мистецтва нашого народу. Ще здавна українські вироби з дерева цінувалися у всьому світі. Особливим попитом завжди користувались скрині та скриньки, посуд, декоративні тарілки та інше. Народні майстри вміли у своїх витворах відобразити чарівну неповторність української культури. Отже, і хлопці вивчають спеціальну літературу, розглядають зображення чудових зразків різьблення по дереву. А потім вони намагаються створити щось своє, неповторне, і цим зробити хоч маленький внесок у скарбничку рідної культури. Чимало робіт юні майстри подарували малюкам із сусіднього дитячого садочка. Маленькі дітки отримують подаруночки і теж мріють швидше підрости і піти до гуртка. Корисну справу роблять юні майстри.
(Далі весь твір…)

Хто ж пожаліє природу, як не земля? Хто ж пожаліє землю, як не людина? Н. Гавриленко: Земля… Саме тепер вона, оброблювана багато століть плугами й машинами, зорана і розрита, переміряна безкінечними дорогами й залізничними коліями, потребує нашої турботи. Тепер, змучена й спрацьована, волає вона до нас про допомогу. Хто захистить її, якщо не людина? Чому людина повинна зробити це? Та тому, що ця земля стала для людини колискою, це вона годувала її хлібом, напувала молоком. Мабуть, природа створила хлібну зернину в мить такого високого натхнення, у мить щедрого осяяння, яке потрачено нею і на саму людину. І в чи не найголовнішому слові нашої мови «життя» предки не лише воздали заслужену хвалу жїіту-годувальнику, а й визнали його правічні заслуги в долі людства. В зернину, у цей маленький тугий злиточок матерії, стільки вкладено життєвої мудрості, добра і віри в безсмертя, що його таїна й досі здається нам магічною.
(Далі весь твір…)

Тане осінній замріяний день, синюватий вечір м’яким покривалом спускається на землю, стираючи барви, лякаючи дзвінкою прохолодою, нагадуючи про те, що скоро вже все навкруги відцвіте, відбуяє, зблякне, пожовкне. Тане день. А за вікном гордо стоять величні дерева - каштани. Лапате листя ще тільки трошки пожовкло на кінчиках, втратило свою свіжість, але від цього зовсім не втратило своєї краси. Зеленаве, жовтувате, навіть трошки коричневе, це листя надає деревам справжньої казковості. Особливо тепер, увечері, коли, все навкруги здається незвичайним. А під деревами всипано густо маленькими полірованими м’ячиками. То каштанчики - осінні діточки величних дерев, діти, що мають дати життя новим паросткам. Значить, осінь - це не тільки вмирання? Так, це нова надія, початок нового життя, сподівання на весняне відродження.
(Далі весь твір…)