Нарешті, наприкінці травня 1859 року, Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п’ять місяців. По дорозі він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Козачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на “дубі”, ловить рибу, захоплюється красою України. Хвилюючими моментами для Тараса Шевченка під час цієї подорожі були відвідини рідних сіл. Відвідав Корсунь, Моринці, Кйрилівку та інші. Як розповідають у спогадах, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жнива, у липні місяці, до брата Йосипа. Усі люди були на панщині, у тому числі й родина брата. Побачивши, що якийсь “пан” під’їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гонити на панщину… Коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв Тарас Григорович, що він їх дядько, діти не вірили йому. А коли Тарас Григорович угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідок зварити вечерю. Після панщини ввечері всі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса. Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва…
(Далі весь твір…)

Десь далеко були і Дніпро крутоберегий, і біленькі українські хати, і вишневі сади, і звучання рідної пісні… Автобіографічні твори, безумовно, мають цінність, і несуть у собі спогади про минуле. Що глибше відображена епоха і життя людини, то більше значення матиме твір. Дитинство Т. Шевченка було типовим для вчасної кріпосницької дійсності. Тяжке, безрадісне дитинство, коли інколи траплялися радісні хвилини, відтворено поетом у поезії «Мені тринадцятий минало». Вірш написаний у формі і спогадів ліричного героя про незабутні роки, коли він був маленьким хлопчиком. Тараса оточує рідна українська природа, де «сонечко сіяло», коли він, пастушок-кріпак, випасав його на вигоні. Але все це було швидкоминуче, ніби сон. Обставини раптом змінюються. «Недовго сонце гріло», «запекло, почервоніло і рай запалило». Хлопчик немов прокинувся - перед ним розкрилось його соціальне становище. І в хлопчика «хлинули сльози, тяжкі сльози». Але похмурий настрій героя перервала дівчина, вона привітала хлопчика, поцілувала. Чи багато потрібно дитині?
(Далі весь твір…)

Чим славні Придніпровські гори? Піднялися вони з первісного моря, коли Землі ше й людей не було. Прилинувши з півночі, зустрів їх молодий Дніпро. Підточив ці гори мільйони років, але поки не посивів, та так і не здолав. Прийшовши на Канівські гори вклонитися Кобзареві, піднімаєшся сходами й вбираєш поглядом наддніпрянський простір. Думки линуть понад щоденними турботами, відлітають у минуле й переносяться в майбутнє. Українці - це народ Т. Шевченка. Чи не в кожній світлиці по наших селах під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, а на полиці лежали його твори. Це було твердинею духу народу, бо люди шанували у Шевченкові не тільки геніального поета, через нього вони усвідомлювали себе як народ. Безперечно, Т. Шевченко зумів відтворити духовність української нації, його сутність, мону, культуру, віру у світле, щасливе майбутнє. Неодноразово він стверджував:

(Далі весь твір…)

Від самого малечка доля приготувала для Тараса Шевченка багато випробувань. Одне те, що народився він у кріпацькій сім’ї, наклало на все життя незгладимий відбиток. Батько й мати постійно на роботі, а Тараса доглядає сестра Катерина, сама ще дитина. Покине малого, піде гуляти та й забуде про дитину. А хлопчикові доводиться боротися з життєвими негараздами самому. Найбільше, мабуть, що навчився Тарас у дитинстві, так це терпінню. А ще - швидко забувати горе, радіти кожній новій годині і дню без лиха. Змагання малого Шевченка зі свинею (страшним хижим звіром для нього!) виробляло риси характеру бійця. І це йому дуже знадобилося у подальшому житті, сповненому багатьох випробувань.
(Далі весь твір…)

Улітку 1845 року в поході проти горців Кавказу загинув приятель Шевченка офіцер і художник-аматор Яків де Бальмен. Його пам’яті поет присвятив один з найпопулярніших своїх політичних творів - поему «Кавказ». Шевченко палко виступив у ній на захист поневолених народів Кавказу, З нищівним сарказмом висміяв претензії царського самодержавства на «цивілізаторську» роль щодо підкорених країв і народів, затаврував православну церкву як ідеологічну служницю царизму в його колонізаторських зазіханнях та загарбницьких війнах. Головна частина поеми - це монолог російського колонізатора, звернений 9 горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату в черкеса ніхто не відбе-, а його самого «не поведе… в кайданах». Загарбник, проте, обмовився, шо він Отів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, дали підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступний завойовник кликає горців «до дружби» й обіцяє, що ті від Росії «багато б дечого навчились!» І пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християн-іькими чеснотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю повторює.

(Далі весь твір…)