Роман Олеся Гончара «Людина й зброя» - добуток, в якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти війн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, - людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману: «Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!» Як всім учасникам війни - цієї й всіх попередніх, - хотілося вірити, що вона остання, що над головами їхнього нащадків буде завжди чисте блакитне небо! Яка страшна трагедія була для всього людства, коли матері думають про те, що їхнім дітям краще не народитися! Вони хочуть народити своїх дітей для радості, для щастя - от для чого приходить людина в життя, от для чого тільки й варто родити! Що ж зробила з людьми війна? Вона в корені змінила їхній світогляд, їхнє відношення до свого народу, землі, Батьківщині. Вони стали дорожити цим усім у сто разів більше. Але як же страшно, що все це людина усвідомлює під час нещасть і війн!
Далі весь твір…

Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Че-чіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.
Далі весь твір…

Найвищими точками на землі були колись стародавні храми. З золотими маківками, з дірявими покрівлями, в погнилих риштованнях. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому і зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики і народної символіки. Але те, що нам нині треба відкривати, для наших далеких предків було азбукою. Там, де поселялись запорожці, - одразу виростала церква як голос їхнього духу:

Далі весь твір…

«Прапороносцям» Олеся Гончара судилася щаслива, а ще вірніше сказати, - справедлива доля. Через «Альпи» і «Голубий Дунай» шлях проліг до і «Златої Праги», ним пішли у славу й безсмертя прапороносці правди нового світу. Щаслива доля справедливих армій своїм теплом огорнула й Гончарів роман. Дія починається влітку 1944 року. Радянське військо ступило на західний кордон Вітчизни і в могутньому пориві пішло далі, корчуючи зло, несучи на своїх прапорах волю і справедливість. Радянські бійці, визволивши Батьківщину, в кровопролитних боях здобували свободу народам Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Олесь Гончар розповідав про солдата-творця, який мав турботу за весь світ, а вже потім за власне життя. Його герої знали, за що боролися і вмирали. Позаду лишилися важкі роки відступу й військових поразок. Вступали на спустошену землю, проходили сплюндрованими селами й містами, бачили руїни заводів і шкіл. Не чули дівочого сміху, ні старечих мудрих балачок, ні милої жіночі розмови. Не було ні вишневих садків, ні привітних хат. Лише згарища з почорнілими коминами.
Далі весь твір…

Пам’ятниками та соборами здавна славилась наша земля. Здіймалися вони над полями та над містами, зростали серед селищ та майданів. Були, та й є, своєрідними символами духовної краси людини. Ними пишалися наші предки, про них співали кобзарі; вони прийшли у наше століття, мов міст через віки страждань та незгод, веселощів та радощів, мов живий зв’язок між поколіннями. Зруйнувати собори - це значить зруйнувати свою культуру, свою історію - самих себе. Про це кричить у своєму романі О. Гончар, попереджаючи нас про непередбачені наслідки самознищення. Яким ж він постає перед нами, той відомий і невідомий собор, що стоїть посеред Зачіплянки? Ні, він не прикрашений квітами та дерев’яним чи металевим мереживом, не визначається красою та розкішною оздобою. Він стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості. Але крізь це поверхове страхіття можна роздивитися його «душу» - живу, невмирущу. Хоча це зробити важко, важко для «сліпих», байдужих, бездуховних - таких, як Володька Лобода. Він зневажає тих людей, які цінують собор - духовне надбання предків і століть: «…Стояли б і вік на нього молились…». Володька забуває, що це справжня святиня, скарбниця історії та культури.
Далі весь твір…