«Дивно і жалісно часом думати, що нема у нас сили і якості духу пройнятим  щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси проходить мимо наших очей», - писав О. Довженко у «Зачарованій Десні». Глибокий філософський зміст цих слів нагадує нам про те, над чим людина  замислюється у повсякденних турботах буднів - про щастя жити у світі. Життя плине, мов ріка. Банальне порівняння, але дуже точне. На схилі літ, вершуючи свій стомлений життєвий шлях, людина завжди згадує своє дитинство, як колись, спокійно дзюркоче ріка між камінням, тиха, мирна, лагідна, а загриміли грози, полилися дощі - вона розливається, піниться, бунтує. Такою бачив, річку свого дитинства Десну маленький хлопчик Сашко.  У своєму автобіографічному творі Довженко показав, як маленька людина підростає, пізнає навколишнії світ, набуває знань, усвідомлюючи загальнолюдський досвід. Майже кожна людина мріє знайти у житті своє власне «я», стати справжньою особистістю, реалізувати свої мрії, випробувати свої почуття.
Далі весь твір…

Коли я в дитинстві проходила повз кіностудію імені О. Довженка, мене завжди вражав її великий фруктовий сад. Особливо навесні, коли яблуні та груші цвіли, й сад перетворювався на велике біло-молочне запашне море, нібито зима повернулась у місто й сніжною хугою пелюстків полонила його. Якось я спитала г батька: «Звідки взялось тут таке диво?» І почула відповідь, що цей сад посади Олександр Петрович Довженко. «Якщо людина за своє життя посадила дерево й виростила сина, то вона недаремно прожила життя», - казали колись мудрі люди. О. Довженко був небайдужою людиною, бо все своє життя писав, творив, малював, знімав фільми.
Далі весь твір…

Йду заквітчаним рідним краєм, де буйний травень справляє своє свято. Одягнувши ніжно-смарагдове вбрання, весело шепочуть з вітром рідні тополі. Он калина пишається своєю дивною вродою. А над річкою витьохкують невгамовні солов’ї. Це моя Україна - рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут народжується й виростає багато поколінь, які ніколи не можуть забути сліпучої сині українського неба й золотих розливів пшеничних ланів. Рідний край починається для кожного з нас з батьківського порога, де людина завжди згадує своє дитинство. Ці спогади тривожать душу, ранять серце, не дають змоги заснути довгими зимовими ночами.
Далі весь твір…

Як справжній митець, Олександр Довженко безмежно любив свій український народ, доля якого глибоко хвилювала митця. Письменника захоплювало ге, що незважаючи на темноту і злидні, українському народові вдалося зберегти чистоту душ, волелюбство і високу мораль. Про трагізм народної долі, випробування і страждання під час Другої світової війни, з пекучим болем і гнівною пристрастю говорить О. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» та «Щоденнику». Ці твори є гнівним осудом тоталітарної системи, яка кинула напризволяще цілий народ. Вражають своєю правдивістю гіркі слова Христі («Україна в огні»), яку звинувачують у співробітництві з ворогом і зраді. Вона запитує у своїх суддів, де можна було повчитися гордості і патріотизму, коли до війни «всі чесноти жінки мірялись на трудодень та бурякові центнери».
Далі весь твір…

”Війна пройшла по землі, залишаючи після себе сльози, кров, трупи, обгорілі хати, розпалюючи у серцях ненависть та гнів. Він виливається назовні, гнів за змучену рідну країну, за знівечені долі людей, яким довелося пережити жахливі роки війни. Невже це було насправді, невже це й зараз часто-густо Знаходять міну, яка спить спокійно з часів війни, щоб одного дня підірвати на собі якогось неслухняного хлопця; невже…? Так, це наша історія, страшна, кривава історія. І не треба її забувати, відмахуючись від жахливих фактів.
Далі весь твір…