Людська душа завжди цікавила всіх письменників. Але особливого звучи вона набула у творчості М. Коцюбинського.  Ці визначальні риси нової прози М. Коцюбинського були притаманні у художньому світу його героїв. Хоча критики й досі сперечаються щодо проблематики і жанронні особливостей твору. Безумовно, водночас це і соціально-психологічна, політичнії новела, і лірична симфонія, і лірична драма у прозі, і пейзажна новела, і філософський трактат. Це - своєрідна стенограма психологічних станів ліричного герой його почувань і настроїв. У ритмічному ключі у ній розповідається про людицИ яку втомило місто, вона прагне усамітнення в кононівських полях. Митець трактує свій психологічний стан: «Я утомився, мене втомили люди… Повідчинямі вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай ум йдуть у хату чистота й спокій».
(Далі весь твір…)

Прочитавши літературний твір, буває, надовго замислюєшся над долею головних персонажів, над їхніми вчинками, думками, вдачею. Навіть іноді доводиться Ннгадувати собі, що це все ж таки вигадка - це не живі люди, а художньо створені образи. Проте іноді створені письменницькою уявою герої здаються настільки реальними, життєвими, живими, що доводиться себе буквально переконувати, що Вони все ж таки створені уявою. Найяскравіший приклад такого «оживання» в літературі, - мабуть, образ Шерлока Холмса. За опитуваннями, значна частка англійців вірить, що Холмс - реальна особистість, а не вигадка. Але це просто Тик - згадалось. Коли ж говорити про повість Михайла Коцюбинського, враження досить схоже. Так, Остап і Соломія не стануть, мабуть, національним героями, про цих не знімуть сотні фільмів, а їхні образи не будуть переспівані в інших творах. Ллє ж хіба в цьому сенс? Ці образи настільки яскраві й реалістичні, що важко повірити, що їх не було насправді. Хоча вірити в це і не обов’язково, бо вони були: так Ми інакше, ці образи - узагальнений образ тих юнаків і дівчат, котрі жили в Україні у тридцятих роках XIX сторіччя, страждали від панської неволі, мріяли про свободу й справедливість і не шкодували власного життя, аби цю свободу здобути.
(Далі весь твір…)

Оповідання «Харитя» було написане Михайлом Коцюбинським під час вчителювання в селі Лопатинці. Ознайомившись з його змістом, Панас Мирний написав молодому колезі схвильованого листа: «У такій невеличкій приповісті та так багато сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою…» З любов’ю змальовує портрет Хариті - головної героїні оповідання - Михайло Коцюбинський. «Великі сині очі з-під чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося». Автор начебто милується цією дівчинкою, підкреслюючи її щиру вдачу. Харитя була дуже працьовитою, вставала раненько, з сонечком. Хутенько зваривши їжу, годувала хвору матусю і поралась по хазяйству. Письменник підкреслював, що вона була вправною в будь-якій роботі. «Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від однієї роботи до другої». Аж ось поспіло вдовине жито, сиплеться стигле зерно на землю, а бідна Харитина мати лежить недужа. І тут у голівонці дівчинки промайнула думка, що вона сама допоможе матусі. В її уяві вже постала вижата нива, на якій стоять полукіпки, блищать на сонці, як золото.
(Далі весь твір…)

В повісті дві сюжетні лінії. Перша - це тема протесту проти кріпаччини, неволі. Друга - тема кохання. Вічна тема. Невідомо, як Соломія стала дружиною нелюбого чоловіка, але з усієї її поведінки видно, що не за власним бажанням. Боротьба за своє кохання до Остапа - це її жіноче виявлення свободолюбства, прагнення вирватися із неволі моральної. Соломія надзвичайно рішуча. Не роздумуючи довго, вона кидається навздогін за своїм коханим і разом з ним поділяє небезпеку важкого шляху. її жахають палаючі плавні, але вона не відступає від своєї мети - знайти пораненого Остапа. Справжнім гімном хоробрості жінки, сили її кохання звучать останні сторінки оповідання. На фоні поведінки Котигорошка рішення Соломії напасти на турецьку варту виглядає подвигом. Ніжне кохання і товариська виручка, жіночність і мужність органічно поєднуються в характері героїні. Гинучи в дунайських хвилях, Соломія сміливо дивиться смерті у вічі, відчуває, як «невгамовні сили життя встають і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість». В останні хвилини життя її «душа рветься до сонця».
(Далі весь твір…)

Читаючи повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», я ніби опиняюся серед казкової природи, «серед вічного шуму річки, серед довгих плакучих трав, серед зажурених гір» - серед дивовижного світу. Цей світ має своїм джерелом гуцульську міфологію, українські повір’я часів сивої давнини. Мене чарує його незвичайність, його краса та фантастика. Міфологічний світ йде від дихання гір, від «суму чорних смерекових лісів», від стрімкого бігу струмків, які весело дзюрчать, збігаючи з далеких й близьких верхівок гір. Де ще можна сховатися нечистій силі, аріднику, як не серед цього царства природи?! Де ще можна зустріти лісовиків, як не у лісі, де вони «пасуть свою маржинку: оленів, зайців і серн»? Тут можна зустріти й веселого чугайстра, «який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки», і почути такий страшний голос сокири.
(Далі весь твір…)