У дні реакції після подій 1905 р., коли було так багато темряви, письменник з вірою в перемогу грядущої революції писав у своїй чудо-новелі “Intermezzo”: “…я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице… я дуже щасливий, що стрічаюся з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?”. Великим сонцепоклонником сприймають українського революційно-демократичного письменника Михайла Коцюбинського і сучасні читачі його творів.
Далі весь твір…

Hайвизначнішим твоpом укpаїнського письменника М. М.Коцюбинського є повість “Fata morgana”. Письменника завжди хвилювала тема людини на землі, доля тpудівника, який біля цієї землі ходить.

“Fata morgana” - це істоpія духу людського, який наче туманом піднімається з надp землі. І подібний цей туман на хлібоpобські думи, сподівання і мpії.
Далі весь твір…

Земля - одвічна колискова людства, шлях до порятунку. Це зрозуміли ще давні греки, увіковічивши цю істину у міфі про Антея. З часом класики світової літератури надали цьому питанню філософсько-психологічного звучання. Зупинюсь на творах “Сто років самотності” Маркеса і “Fata morgana ” М. Коцюбинського: розгляну їх у порівнянні з міфом про Антея. У всіх згаданих творах земля постає святинею, яка надає сили і снаги, проте у кожному творі образ землі поглиблюється, глобалізується (від міфу до роману). Так у грецькому міфі Геракл перемагає титана Антея, піднявши його над землею, з якої він черпав сили. Але фізична смерть героя сприймається як духовний занепад того, хто відірвався від матері-землі. Образ землі у повісті “Fata morgana ” має дещо інше звучання. Селяни все життяобробляли панську землю, яку любили наче рідну. І ця любов до землі стала поштовхом людей до духовного зростання, до боротьби за свої права.
Далі весь твір…

В оповiданнi М. Коцюбинського «Дорогою цiною» письменник опоетизував волелюбний дух трудящих України. Та його оповiдання вражає читача трагiчнiстю долi головних героїв.  Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, «який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi». Тi розповiдi розбуркували в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Остап не хотiв миритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдної землi, але з рiдним краєм, з коханою його розлучає панщина. Вiн, молодий, смiливий, одарований життєвою силою: «Стрункий, мiцний, з чорними очима, темним молодим вусом» i жити в неволi для нього - гiрше смертi, «лiпше загинути в багнi, нiж жити в неволi». Цiєю вiдчайдушнiстю в своєму прагненнi до волi вiн нагадує казака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
Далі весь твір…

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість «Тіні забутих предків» (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою». Отже, М.Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у «Тінях забутих предків» багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.
Далі весь твір…