Ви знаєте, що таке інтимна лірика? Так, це вірші про кохання. Про його радощі та про його муки. Бо відколи існує людина, існує кохання — чисте, благородне почуття. Проте кохання у Франка було не дуже вдалим. Як приклад тому — збірка «Зів’яле листя». Але не варто ототожнювати ліричного героя із самим автором. Збірка «Зів’яле листя» — це не тільки інтимна лірика І. Франка. Тут ми знайдемо і чудові приклади лірики пейзажної. Природа ніби виступає живою, дихає, Кохає разом з автором. Разом з тим пейзажні етюди тІсно переплітаються з роздумами ліричного героя: В зів’ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю? Хто взнає, який я чуття скарб багатий В ті вбогії вірші вкладаю? Побачили, скільки думок в одній строфі, і одночасно яка простота? Зараз давайте згадаємо композицію збірки «Зів’яле листя». Вона складається з трьох  «жмутків». Що вам це слово нагадує? Так, слово «смутки». У «Першому жмутку» ми бачимо перші сумніви у конанні, перші смутки. А коли читаємо третього, останнього «жмутку», то ніби чуємо зломлений невдалим коханням голос поета, який промовляє: Годі ридати і плакати тяжко. Час нам зо сцени зійти. Кохана , а це, як відомо, була Ольга Рошкевич, «надірвала»  серце ліричному герою, і з нього Ллється не кров, а пісні, тужливі і сумні. Для поета це справжня трагедія, трагедія закоханого серця. В уста ліричного героя Франко вклав чудові вірші. Хоча в них і відчувається безнадія:

Далі весь твір…

Про творчість І. Франка написано так багато, що, здається, годі було б і намагатися щось додавати. Це так, але кожне нове покоління має право на своє прочитання класики. Інакше класика б уже давно не була нікому потрібна. Що ж передусім привертає увагу, коли читаєш вірші І. Франка? Неоднозначність мислення, постійна наявність другого змістового плану. Зокрема, знаменитий «Гімн» завжди тлумачили як заклик до революційних дій знедоленого народу. Може, й це правильно. Але Франко писав не примітивно. Вчитаймося:

Далі весь твір…

Як часто у різних творах, торкаючись питання про селянство, говорять про Мого бідність, темноту, «забитість»! Але ж це позиція хибна, бо в ній зверхність до простих людей. Саме цього погляду на селянство немає у Франка. Очима головного героя твору Євгенія Рафаловича він бачить мудрість, розсудливість селян, їхня дотепна мова вражає образністю і живою думкою. Особливо яскраво це видно під час віча, коли люди, «про яких, судячи з їх зверхнього вигляду, всякий сказав би, що ледве вміють дорахувати до п’ятьох, нараз ииявляли себе неабиякими бесідниками». Отут виявилася суть селянства. Так, ніоди по селах часто темні, затуркані, залякані, безправні. Досить згадати жахливий випадок, коли внаслідок неправильного щеплення помирають селянські діти. Та й одурити їх може кожен безсоромний чиновник чи пройдисвіт на іразок адвоката Шпадельського. Останній видурює в селян, наляканих війною, інжкою працею нажиті гроші нібито за те, щоб звільнити їхніх синів від армії. Селяни ж і справді неосвічені, наївні, довірливі. їх стільки разів ошукували, що іони й не знають, кому вже вірити. Вони безправні, їм ні до кого звернутися. Ось тому й вирішив Рафалович допомагати селянам захищатися. Від щирого серця звучать у повісті слова: «Не кривдіть свій народ. Треба подивляти вроджений талант тих людей, у яких нужда не приглушила, не заморочила його».
Далі весь твір…

Збірка «Зів’яле листя», мабуть, найліричніша у поезії І. Франка. Це щоденник особистих почуттів героя, наділеного живою душею, освіченою, розумною, та разом із тим неможливо не помітити міцної народнопоетичної основи віршів. У чому ж вона проявляється? У першій частині циклу «Зів’яле листя» бачимо традиційні образи-символи:

Далі весь твір…

Учнівський твір За повістю І. Франка «Захар Беркут». Перу Івана Яковича Франка належить величезна кількість праць найрізноманітнішого спрямування. Виявив він себе і як талановитий повістяр. Доказом тому є його повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. Описані події відбуваються 1241 року — у найтяжчий для українських земель час боротьби з монгольською навалою. У такі страшні й водночас героїчні часи найкраще і найповніше виявляються людські характери. Найсвітлішими образами, що увібрали найкращі і найчистіші риси українського народу, стали двоє закоханих — Максим і Мирослава. Від початку знайомства з Максимом ми спостерігаємо за ним, дивуючись його силі і мужності. У важких випробуваннях — у боротьбі з несамовитим смертельним ворогом — яскраво виявляється чиста, цілісна і шляхетна натура. Таке серце здатне міцно й вірно кохати і захищати свою любов. Із великою приязню і ніжністю виписаний образ Мирослави. Знайомлячи читача з нею, автор відразу наголошує на тому, що вона — незвичайна, дивовижна. Це не зманіжена татова пестунка, а смілива й відважна дівчина, яка не боїться небезпеки і разом із чоловіками бере участь у ловах на ведмедів. Мирослава — мужня патріотка своєї землі. Згодом, зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього й монголів разом із тухольською громадою.
Далі весь твір…