З цієї групи персонажів увагу учнів слід зосередити на двох найвиразніших постатях — Феногена і Ліхтаренка, які значною мірою доповнюють образ Пузиря. Характеризувати Феногена і Лїхтаренка найзручніше одночасно, оскільки і в самій комедії вони показані спільниками. Феноген Петрович (прізвище в творі не згадується) — «права рука хазяїна», Порфирій Аристархович Ліхтаренко — найспритніший економ. Вони лише помічники Пузиря, але це становище тимчасове: мине якийсь час, і кожен з них стане самостійним хазяїном. Для Феногена і Ліхтаренка перебування на службі у Пузиря — трамплін до власної економічної могутності. Обидва найближчі помічники хазяїна пройшли ного добру школу, і не випадково їхні характери мають чимало спільних рис з характером Пузиря. Як і Пузир, вони безчесні і несправедливі, бездушні і жорстокі. Проте у кожного з них є щось і своє, особливе, індивідуальне.

Далі весь твір…

П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію — зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина — телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Далі весь твір…

Здавалось би, що від часу написання Карпенком-Карим своїх видатних п’єс нас відділяють десятиліття, але й сьогодні його п’єси залишаються актуальними. І причина цьому — процес реформування економіки на ринковій основі. От тільки біда, що сьогодні ми не маємо такого геніального драматурга, який зумів би в такій яскравій формі показати, що подібні процеси — це в якійсь мірі випробування для суспільства: чи вдасться зберегти ті загальнолюдські цінності, які упродовж століть оберігала людська спільнота заради моральності підростаючого покоління. На відміну від персонажів Карпенка-Карого, нинішні герої не такі однозначні, як у драматурга, вони мають вищу освіту, інколи освіту в декількох галузях і безперечний досвід у таємничому світі «тіньового бізнесу», а простіше кажучи, вони майже всі пройшли складну школу через уміння виживати в корумпованих складних структурах.
Далі весь твір…

Втікаючи разом з героями очеретами від пожежі в непроглядних плавнях, пливучи на хиткому плоту стрімкою рікою, сидячи в окопах, відчуваючи запах пороху, вогкої землі й загірної свободи, мимоволі почуваєшся, ніби у голлівудському пригодницькому блок-бастері з тією лиш різницею, що на відміну від шедеврів кінематографу, створюваних бурхливою уявою й розхитаною психікою їх режисерів (на зразок Спілберга) задля задоволення потреб натовпу в «хлібі та видовищах», Коцюбинський створив ситуацію, яка була аж надто близькою для тої дійсності, бо такі та набагато гірші події не були тоді новиною. Вони були й залишаються гіркою правдою життя. Від того й щемить у серці за кожен крок Остапа й Соломії, від того озивається у вухах протяжною луною вітер, що приносив на своїх крилах той вічний поклик: «Оста-а-пе-е!»
Далі весь твір…

У нашому суспільстві здавна існує страшний звір. Кудлатий, дикий, з червоними ненаситними очима, він не їсть і не спить, блукаючи душами людей. Цей звір справді небезпечний, і його не можна зловити, але парадокс: люди не жахаються його, а навпаки, широко відкривають двері, впускаючи його в душу. Звіра цього звуть Жадібністю, а в його свиті завжди ходять Гроші та Влада. Непомірна жадоба до грошей та легкої наживи часто ставала головною проблемою в літературних творах. Це й відомий образ живоглота Гобсека, змальованого Оноре де Бальзаком, і герої Мольєрівських комедій, зокрема «Міщанина-шляхтича». В українській літературі цю проблематику на національному ґрунті блискуче розкриває один із корифеїв вітчизняного театру Іван Карпенко-Карий у драмах «Хазяїн» та «Сто тисяч».
Далі весь твір…